Віктор Васильович Тимченко - Ключ від чужого замка

балансу в суспільстві. Суспільство, цей велетенський організм, визначило роль кожного з нас у симбіозі., але роль ця не більша од ролі грибів чи лишайників, як я сказав. Адже мохові теж належить певна роль — він затримує вологу, стає поживою для дрібної лісової звіроти, а, відмираючи, утворює шар гумусу для наступних поколінь таких самих мохів, як і він сам. Бачте, мені суспільство нагадує не велику машину, де кожна людина — маленький гвинтик, а природу. Бо в машині, так як ми,її уявляємо, кожен гвинтик важливий, і без нього, машина як слід не працюватиме. В суспільстві, цій живій рухливій, системі, кожна підсистема може самонастроюватися, — регенерувати втрачену частинку, швидко замінювати її іншою, адекватною. Я порівняв би суспільство не з пароплавом, а з велетенським комп'ютером, здатним самонастроюватися і самовдосконалюватися, самоочищатися і самодовершуватися. Суспільство, як мозок людини, — це ЕОМ двадцять п'ятого чи, може, сотого покоління, не знаю, але це той взірець, до якого ми увесь час прагнутимемо; і якого не досягнемо, моделюючи його за допомогою надмініатюрних електронних чіпів…

Жаннетт сиділа мовчки, не перебивала, хоча й не розуміла, якого біса цей журналіст говорить про гриби і ЕОМ і яке все це має відношення до неї, до її поїздки в Дьєп, до її життя… Ліно відчув, що екскурс у біолого-кібернетичну галузь затягнувся, але йому видавалося вкрай необхідним сказати все те, що він мав намір сказати. Такий довгий пасаж не роздратував слухачку, а скоріше навпаки — заспокоїв.

— Бачте, коли я йду лісом і ламаю гілку берези, то ліс від цього не стає неповноцінним, натомість трава навкруги, інші гілки берези чи інших дерев, що стоять поруч, одержують більше сонця, вологи, тепла, а відтак починають розвиватися швидше, інтенсивніше, повертаючи в атмосферу стільки ж кисню, як і досі, — своїм життям вони компенсують збитки, завдані мною, біла пляма, що з'явилася на місці зламаної гілки, поступово затягується шкіркою так само, як затягується садно на руці. Я зрозуміло говорю? Бо це вкрай важливо.

Жаннетт кивнула.

— Так само в суспільстві. Коли раптом помирає прибиральник пісуарів, перепрошую, чи — естетичніше — контрабасист із симфонічного оркестру, то не думайте, що оркестр більше ніколи не втішить слухача концертами Моцарта, ні. Він наступного ж дня виступить у найпрестижнішому концертному залі, бо рана, завдана життям, швидко загоїться. Я: маю на увазі не трагедію родини і плач дітей, а рану — порожнечу в суспільстві…

— Я зрозуміла, що людина — комаха на цій землі. Адже саме це ви мені доводите? Вважайте, що переконали, але що ж далі?

— Бачте, те, що я хотів вам довести, абсолютно протилежне тому, що я казав. Це, коли хочете, доведення від протилежного — у математиці існує такий метод. Викладене мною — це, так би мовити, біологічна заданість, програма, за якою ми з вами діємо незалежно від своїх прагнень і бажань. Від народження людина потрапляє в систему і все життя змушена існувати в ній. Але чи не образливе для господнього творіння порівняння з грибами? Адже на відміну од грибів у нас є інтелект, емоції, розум. Людина — вінець творіння, вона не може опускатися за своїми соціальними функціями із власної волі до рівня найнижчих мікроорганізмів. Хіба не обурює це вас? Хіба вам не хочеться бути якщо не Наполеоном, то хоча б не іграшкою, не манекеном, не маріонеткою в чужих руках?

— І ви вважаєте мене…

— Вам нічого ображатися. Немає ніякісінького значення, ким я вас вважаю. Головне, чи немає у вас самої відчуття, що ви робите не зовсім те, чого хочете, що існує певна сила, яка значною мірою скеровує вашу діяльність, і чи не хочете ви позбутися цього впливу, цієї потойбічної мари, яку ви можете назвати перстом долі, але у якої є, як на мене, значно прозаїчніше найменування.

— То чого ви від мене хочете?

— Нічогісінько. Я мав на меті поставити вас перед усвідомленим вибором подальших вчинків, повернути вам внутрішню свободу, від якої лише один крок до свободи справжньої. Адже ступінь свободи визначається не міцністю дверей і розмірами замка на них, а усвідомленням того, що навіть у карцері вам ніхто не в змозі нав'язати неприйнятий для вас спосіб поведінки.

— Мені давно вже не зустрічалися благодійники. Останнім був Мартінсон, який…

— Мартінсон?..

Жаннетт прикусила язика. А потім промовила:

— Ну от ви й досягли свого — можете тепер дописати в мою брудну історію ще одне ім'я…

— Я не збирався проти вашої волі випитувати у вас подробиці. Але мені здається, для того, щоб назавжди звільнитися від тих кошмарів, які переслідують вас від часу повернення з Росії, у вас є лише один вихід…

— Який?

— Ви повинні про все чесно розповісти людям…

— Тобто вам?

— Тобто мені.

— Ну от ми й прийшли до мети, яку ви поставили! Я довго чекала, коли ж ви нарешті від грибної юшки перейдете до того, щоб вивідати в мене якісь дурниці, що цікавлять публіку. Ваша балаканина не варта й ламаного шеляга, бо мета у вас така ж брудна, як і в отих усіх… У вас просто трохи більше терпіння і, можливо, розуму.

— Я хотів би…

— Заждіть і не перебивайте мене.

— І все-таки послухайте мене: в цьому для нас обох буде більше користі. Так, у мене є свої розрахунки, і ви потрібні мені, аби я міг скористатися вашою розповіддю. Але наша з вами угода взаємовигідна. Щодо мене, то як француза мене обурює те, що американці залишилися осторонь, підставили нас під удар, а самі умили руки…

— Які американці?

— Ті, що влаштували вашу поїздку в Союз.

— Ви нічогісінько не знаєте і тому городите казна-що.

— Гадаю, мені відомо з цього приводу трохи більше, ніж вам. Цей журналіст з ЮПІ — пішак, але тільки божевільний міг не помітити, що саме американці витягли в Афінах Сіренка буквально наступного ж дня, і вся дипломатська суєта з заявами і контрзаявами творилася теж американцями. Коли ви все ж таки наполягаєте, то… — Ліно видобув