Віктор Васильович Савченко - Діти Мардука

— Сядеш. На тебе ще і вбивство кота повісять, хе-хе…

— З тобою й справді легко… — сказав повеселілим голосом Костя. — Але пора кінчати базар. Бо Ксилантій з тим гадом сам на сам залишився. Отож, зникай, змасти лижі, дай тягу. Якщо не зміниш номер телефону, то я триматиму тебе в курсі.

— Що ти збираєшся робити?

— Звернуся до суду, — в голосі Лікаря вчувалася іронія.

— Ти це серйозно? І в чому полягатиме твій позов? Та суддя це сприйме, як кепкування з нього.

— Суддя, до якого я звернуся, сприйме мій позов з розумінням.

— У тебе що, є кінці у суді першої інстанції?

— Той суд має іншу назву. Яку саме? Я не можу назвати. Насамкінець дам тобі ще одну — четверту пораду: постався серйозно до попередніх трьох порад. Отож, бувай.

Стелю підпирали товсті колони. Не грецькі, не римські й не дорійські, а складені з поставлених одна на одну округлих фігур; за основу правили квадратні «п’яти» на кам’яній підлозі. Це була велика зала, заввишки щонайменше у десять людських зростів. Горельєфи левів та крилатих биків, які прикрашали панелі стін, свідчили, що палац належав вавилонському правителю. Я сидів за мармуровим столом над сувоєм пергаменту й очікував, що скаже бородатий чоловік у червоному вбранні. Тим часом він то походжав по залі, часами навіть зникав у глибині її і я його не бачив, часами всідався у крісло-трон, оправлене у слонову кістку, й подовгу про щось думав. Володар був стурбований. Чорна рідина на кінчику палички, якою я писав, висихала і я знову вмочував паличку в каламар. Раптом чоловік ревнув густим баритоном:

— Арйоху!

Тієї ж миті почулося від дверей:

— Ось я. — Із сутінок виникла постать бородатого воїна з мечем на поясі. На плечах у нього тьмяно поблискували золоті нараменники.

— Приведи з храму Мардука мудреців, халдеїв і магів.

— Так, володарю, — відказав Арйох і розчинився в сутінках палацу. Якийсь час лунали його важкі кроки.

Цей діалог я записав, халдейською мовою, як і все, що досі писав. Щось майнуло в моїй свідомості, моїй — писця вавилонського царя Навуходоносора. Те, що майнуло, можна було назвати проблиском пам’яті, але не минулої, а майбутньої. Довкола рухалися якісь машини, чоловіки й жінки у незвичайному вбранні. Люди ті поводилися неприродно розкуто, але водночас здавалися мені беззахисними. Мабуть, через те, що довкола було безліч будинків, значно вищих за ті, що у Вавилоні, але не було кріпосних стін, які оточували б їх. Мені немовби довелося перенестися від джерела струмка до великого моря, у яке впадав струмок, і знову повернутися назад. Я був писцем — тим, хто фіксує все, що мовить цар чи будь-хто з його оточення. Мене, колись давно, відібрали з молодих халдеїв — служок при храмі Мардука, як такого, що гарно виводив літери. До храму ж мене привів мій дядько з халдейського племені, того самого, до якого належала й династія вавилонських царів. Люди цього племені, на відміну від десятків інших племен, що складали царство, мали надзвичайні властивості, зокрема й передбачати майбутнє. Халдеї складали основу храмовників, які вивчали небо, розташування зірок і його вплив на врожай, перебіг подій у царстві, долю окремого племені, царської династії й самого царя. Чимало було там з племен-васалів, справді мудрих, таких, що вміють впливати й на сам перебіг подій, як у державі, так і в навколишніх царствах.

Їх прийшло зо два десятки, зодягнених, як і цар, у довгі, по кісточки, плащі, але не червоного, як у царя, кольору. Вони вклякли у низькому поклоні. Позаду гурту стояв Арйох.

— Цієї ночі мені приснився сон, який мене збентежив, — озвався цар. — Я волію, аби ви скинули тягар з мого серця й витлумачили істоту того сну.

Якийсь час гурт німував, а тоді подав голос найстаріший:

— Царю, живи вічно! Оповіж нам, рабам твоїм, сон, який стурбував тебе, і ми, раби твої, витлумачимо його.

— Ні, — сказав цар. — Ви самі розкажіть мені мій сон. І дайте його тлумачення.

— Живи вічно, великий царю! — озвався здивовано один з гурту. — На суходолі немає такого, хто оповів би тобі твій сон. Не зможемо цього зробити й ми, раби твої.

— Усі так думають? — поцікавився правитель.

— Усі, живи вічно, володарю! — сказав найстаріший.

— Тоді я віддаю вас у руку Арйоха, — повідомив цар. — Щойно я зважив вас і знайшов, що ви нічого не важите… Арйоху, повбивай їх, а їхні будинки і все їхнє майно поспалюй.

Після цих слів володаря я відчув, як у мене почали терпнути ноги. Поміж тих людей були жерці з єгипетського храму, халдейські віщуни й маги, які могли наслати хворобу не тільки на окрему людину, а й нещастя на ціле плем’я; цар також володів їхніми знаннями. Але не це мене злякало — серед них був мій рідний дядько.

Я ретельно записав як цареві слова, так і слова, мовлені храмовниками. Не записав тільки безтямні оклики тих із них, які злякалися смерті, а також те, як двох, що втратили свідомість, виносили з палат їхні товариші.

— Великий царю, в ім’я Мардука та Іштар[4], благаю, не посилай рабів своїх у край без вороття! — Це були слова старійшини, які долинули вже ззовні, і в яких, проте, не вгадувалося відчаю.

Почулися брутальні вигуки. То Арйох передав храмовників сторожі царського палацу, яка погнала їх до в’язниці. Їм залишилося жити менше доби. Завтра на світанку їх заколють мечем.