Юрій Дмитрович Бедзік - Над планетою — «Левіафан»

належить нам, і ми його вирвемо. Вирвемо разом з «Левіафаном». Хай живе «Біла зоря», панове!
СОЛДАТ ТЕЖ МАЄ СЕРЦЕ

Суне зима. Вже дихає холодом з неба, з затужавілої землі, з напоєних туманом ночей. Зрідка зривається сніг — налетять на місто білі ескадрони, зіллється все в білий туман, і стає порожньо й німо. Потім знову холодний вітер, і голе небо, і немічне сонце.

Гельда Губмахер, особиста секретарка головного конструктора Ріхтера, з ранку й до ночі товчеться на заводі. Може, їй, секретарці, й не пасувало б займатися такими справами, але хто може спинити її? Директор Кремпке? Він поблажливо закриває очі на всі її витівки (знає ж бо, яку місію виконує дівчина!). Інженер Ріхтер, Гельдин начальник? Але він ніби навмисне ігнорує її, ніби кидає їй виклик.

В перший день, як сіла вона за свій скромний столик під його, Ріхтеровими, дверима, він здивувався:

— Ви… до нас?

— Дозвольте, пане інженер…

Поруч стояв директор Кремпке і розсипав свою балакучу веселість. Пан головний конструктор знає про хворобу Фріди, ось їй заміна. Чудова дівчина, знайома з виробництвом… Не знайома? Ну, то буде знайома. Головне, що має до заводу свої родинні претензії й рахунки.

Очі в Кремпке блиснули холодком. Взяв Ріхтера за лікоть, зашепотів таємниче:

— Її батько, Отто Губмахер, був кращим нашим робітником. Загинув від руки червоних провокаторів.

— Він загинув від руки авантюристів, — різко відповів Ріхтер. — Але це, зрештою, не має відношення до нашої розмови. Якщо ви вважаєте за потрібне влаштувати її в конструкторському бюро, робіть, як знаєте, я не буду заперечувати. Але й поблажливості нехай вона від мене не чекає. Завод — не бухгалтерія, тут потрібні люди з тверезим розумом і знанням справи.

— Вона надолужить… зуміє… — ніби виправдуючись за Гельдину необізнаність, докинув директор. — Це талановита дівчина.

— Я її знаю краще, ніж ви, пане директор, — посміхнувся нарешті Ріхтер, якому не стало більше сил грати свою похмуру роль. Він хотів би знати інше: чому це пан директор так клопочеться за неї? Одною ниточкою зв'язані, один мають приціл, він це розуміє. І тому буде обережний, як ніколи, забуде про сусідські взаємини, не наслухатиметься більше до галасу в Гельдиній квартирі, не шукатиме випадкових зустрічей. Хай спробує вистежувати його, шпигувати за ним. Ніякої поблажливості, ніяких пільг. Він її начальник — і баста.

Отаке тепер у Гельди життя. Хмуриться пан інженер, уникає з нею розмов, та їй байдуже. Досить того, що він поруч, за стіною, що вона може по сто разів на день зазирати йому в вічі. Праця ж — сміховинно проста — якісь там папірці носити на підпис, якісь папки й креслення подавати йому на стіл, відповідати на телефонні дзвінки, запрошувати до кабінету людей, ввічливо посміхатися, нудьгувати біля свого невеличкого блискучого столика…

Власне, яке там нудьгувати! Беручкий, гострий, допитливий розум дівчини з цікавістю й жадобою вбирає в себе заводське життя. Хай телефонами й папірцями займаються її руки — розум рветься в цехи, на стапелі. «Левіафан» забрав її батька, зачарував пана Густава і весь штаб ордену АСБР. Вона, Гельда, мусить збагнути все як слід, мусить осягнути картину в цілому.

Вже й друзів має серед робітників. Вже й видирається з ними на високі риштування, подовгу дивиться, як зварюються могутні шпрингери, як прокладаються газопроводи в череві корабля-велетня. Молодий майстер з елегантними стрілками-вусиками, мліючи від задоволення, водить дівчину по щойно умебльованих каютах… Довжелезні коридори, сотні, тисячі дверей, як у найбільшому американському готелі: направо — наліво, направо — наліво… Ліфти угору, на вищий поверх, і знову коридори, знову двері. Скільки ж тут буде пасажирів? Ціле місто, ціла країна!

— О пані Гельдо! П'ять тисяч пасажирів — це не жарт.

— П'ять тисяч!

Зойк захоплення й неймовіри, і ще в тому зойку щось хвилююче, тремтливе, невиразне. Це ж він зробив, він все обміркував, прикинув, винайшов… Дурненький! Не хоче навіть розмовляти з нею. Сердиться чи боїться її?

Весь вільний час Гельда просиджує над кресленнями корабля, гортає підручники аеродинаміки, бігає до міської бібліотеки. Годі їй бути звичайною секретаркою інженера Ріхтера, годі носити на підпис білі «рожеві папірці, провадити телефонні розмови, охороняти його двері.

Вона зачарована кораблем. Вивчає його зовні і зсередини. Часом просить молодих інженерів розтлумачити їй якусь деталь, вперто доскіпчується найсуттєвішого. Вже добре орієнтується в розташуванні силових установок. Знає: в задній частині, за десятки метрів від пасажирських кают, будуть вмонтовані атомні реактори, над ними — потужні турбореактивні двигуни… І ніякої небезпеки для людей! Опромінення? Повна, стопроцентна гарантія. Двісті п'ятдесят грамів ядерного пального носитимуть корабель навколо земної кулі, шматуватимуть простір, зблизять континенти.

Подзвонив Кремпке.

— Мила дівчинко, радий чути ваш голос… — Слухаю, пане директор.

:— Наші друзі хочуть бачити вас., — Знову?

— Звичайно, мила Гельдо! — говорить солоденьким голосом директор. — Запрошують на чашку кави.

— Розумію, розумію, пане директор, — швидко перебиває його Гельда, відчуваючи, як їй стає тяжко й гірко на серці.

Увечері вона сидить з Штраусом в маленькому барі, доповідає йому про справи на заводі.

— Будьте готові до рішучих дій, — каже Штраус.

Гельда схиляє голову.

— Воля АСБР…

— Так, так, — відмахується Штраус, якому зараз не до ритуальних слів. — Штаб доручає вам важливу справу. — Він стишує голос, озирається по бару. Обличчя в нього бліде, вимучене, видко, десь гасав усю ніч, вистежував якусь здобич. Вийняв з кишені маленький ключик, дав непомітно Гельді. — Сховайте! Від квартири вашого сусіда.

Вона не розуміє, дивиться поширеними очима на блискучий згусток металу. Сусідів ключ? Ні, не може бути! Що вони хочуть?

— Сховайте, кажу вам! — підхльостує її Штраус. — Ключ надійний. Але будьте обережні. Жодного сліду після себе. Ніяких трусів, ніяких там обшуків…

— Не розумію…

— Ріхтер переховує у себе вдома папери Браузе. Доктора Браузе.