Володимир Миколайович Владко - Ідуть роботарі

Наближаючись до заводу, демонстрація являла собою вже велетенський натовп: вулицею посувалось не менш як кілька тисяч чоловік. І раптом передні ряди спинились.

Пролунали вигуки більш здивованих, ніж зляканих людей.

Назустріч демонстрації з-за повороту, що вів до заводського майдану, важко гуркочучи, виїхав панцерний автомобіль. Його кулемети дивилися своїми холодними вічками просто на робітників. З-за панцера виглядали дула гвинтівок. На башті маяв прапор з чорною рогатою свастикою. Це був панцерник штурмовиків фашистів з «Бойових хрестів».

Настала напружена тиша. Тільки ззаду доносилися вигуки робітників, що не побачили ще панцерника і не розуміли причини зупинки. Але ось в напруженій тиші пролунав уривчастий наказ з вежі панцерника:

— Назад! Хто наблизиться до майдану — буде розстріляний!

Панцерник важко повернувся і зник за рогом. Натовп загудів:

— До бою! Досить погроз!

— Помстимось за Майка!

— Геть фашистів!

— Знищимо їх!

За кілька хвилин озброєні робітники розсипались упоперек вулиці, почали перебігати під захистом будинків вперед, до рогу. Ззаду викотили кулемети. Організатори загонів дали наказ — і робітники, що не мали зброї, разом з жінками відступили назад.

Передні шеренги робітників вже завернули за ріг. Перед ними відкрився широкий заводський майдан. Панцерник стояв недалеко, мов чекаючи. Почувся тріск: то робітники звалили трамвайний вагон і поклали його поперек вулиці. Цієї хвилини панцерник подав сигнал і рушив до робітників.

— Спокійніше, товариші! — розпоряджався Боб Леслі за трамвайним вагоном. — Почекаймо, поки панцерник під’їде ближче. Ще хвилинку… Ще… Вогонь!

Злива куль зустріла панцерник. Він повернувся боком до барикади і відповів вогнем із своїх кулеметів. За трамвайним вагоном хтось крикнув; упало два робітники. Перші червоні плями крові забарвили асфальт вулиці.

— Товариші, до бою! — пролунав голос Боба Леслі, — наступаймо, товариші! Перемога за нами! Вперед!

Під свист куль із панцерника, робітники кинулися вперед. Панцерник знов повернувся, щоб бути напоготові під’їхати ближче до заводу, до його воріт. Але робітники були вже коло нього.

Кулемети панцерника плювались олов’яними бджолами, впало ще кілька робітників. Проте, ось один з них спритно кинув під панцерник ручну гранату. Пролунав оглушливий вибух, щось важко вдарилося об брук, — і фашистські кулемети змовкли. Панцерник лежав на боці, перекинутий гранатою.

— Перемога! Вперед!

У панцерника розчинився люк біля вежі. Хтось махнув звідти білою хусткою. Робітники, що наставили вже до люка свої гвинтівки, спинились:

— Здаються?..

— Ану, вилізай звідти!

— Та швидше!

Робітники, захоплені радістю першої перемоги, ладні були вже помилувати перших полонених. Але з люка ніхто не виходив:

— Та вилізай!

— Чи довго чекати?

І раптом замість відповіді з-за відчиненої кришки люка хтось викинув разом дві гранати. Вони пролетіли у повітрі над головами робітників і впали близько барикади. Майже одночасно пролунали вибухи: гранати, розірвавшись, висадили в повітря піввагона і вбили робітників, що були в цьому місці барикади.

— Мерзотники! Так ось що означає ваша біла хустка?..

Той самий робітник, що в свій час кинув гранату під панцерник, розмахнувся і жбурнув нову гранату прямо до його люка. Жовтий дим вибуху вкрив автомобіль. І коли він розійшовся — зсередини панцерника було чути лише чийсь стогін.

Прапор з чорною свастикою, розірваний і брудний, лежав на бруці…

— Вперед, товариші, до бою з фашистами! Вони показали вам своє справжнє обличчя! — закричав Боб Леслі.

Суцільною лавою посунули робітники вперед. Але за час бійки з панцерником штурмовики встигли наспіх зробити барикади і собі. Перший штурмовий загін «Бойових хрестів» лежав за цією барикадою, створеною з ящиків та двох будок. Злива куль зустріла робітників.

Але це був уже не панцерник, захищений залізом. Робітники відповіли і собі вогнем. А ще через хвилину фашисти не витримали бурхливого наступу: їхні постріли порідшали, вони почали відступати до заводських воріт.

— Наступаємо! Розіб’ємо їх ущент!

Стріляючи на ходу, робітники кинулись у наступ.

— Перерізайте їм відступ! До брами!

Штурмовики заметушилися. Вони не чекали такої завзятості. Робітники перерізували їм шлях до заводських воріт, заходили в тил. Але цієї хвилини Тім помітив, як понад стіною з’явилися кулеметні дула, скеровані прямо на робітників.

— Кулемети на стінах! — закричав він.

І одночасно кулемети відкрили вогонь. Штурмовики фашистської бойової організації добре навчились стріляти.

Кулемети косили робітників, даючи змогу відступити фашистам, які ще залишалися на майдані.

— Кулемети вперед! — наказав блідий Боб Леслі.

Але кулеметники зробили це ще раніш. Коли лунав наказ, вони вже тягли вперед кулемети, щоб взяти під обстріл лінію, яка проходила повз ворота. За кілька секунд кулемети були встановлені — і свинцевий дощ почав поливати підступи до воріт.

Тим часом ще кілька кулеметів робітників вдарили по штурмовиках, які стріляли з заводських стін. Так починалася друга частина наступу робітників.

Тім не пам’ятав нічого, він біг разом з усіма, щось кричав, стріляв з рушниці, яка невідомо звідки опинилася у нього в руках. Хтось падав поруч нього, хтось стогнав, — але це не спиняло Тіма, що мчав уперед разом з іншими. Два чи три рази він спотикався об чиїсь тіла, що лежали на асфальті; але це він усвідомив лише пізніше, пригадуючи. В той час він не розумів, чи були то тіла, чи якісь речі.

Нарешті він побачив перед собою кількох людей у формі, що тремтячими руками підносили вгору білу хустку. Тім спинився: значить вони здаються?.. Але в ту ж мить почув коло себе:

— Наволоч! Теж показуєте білу хустку, як і ті, що були в панцернику? А потім гранату жбурнете?

Хтось розмахнувся — і людей з тремтячими руками і білою хусткою вкрив густий дим вибуху.

Раптом стрілянина