Олександр Романович Бєляєв - Зірка КЕЦ

Маленький метеор, може, завбільшки як піщинка, пронизав наскрізь нашу Зірку, на шляху пробивши листя рослин і плече однієї співробітниці. Метеор був мізерно малий. Про це можна судити з того, що утворена ним в оболонці дірка сама собою запаялась, спочатку розтопившись від удару. Але Горева, крізь кімнату і плече якої пройшов небесний гість, казала, що бачила спалах і чула тріск, як від блискавки. Звичайно, одразу ж знялася тривога. Адже метеор міг пробити великий отвір в оболонці. Газ почав би виходити, світовий холод заповнив би ракету. Для цих випадків ракету й поділено у нас на глухі відділи, подібні до переборок на кораблях. Двері одразу ж герметично зачиняються, отже, атмосфера з інших відділів ракети не витікає. У відділ, де відбувається аварія, ідуть робітники в скафандрах… Ну, так от, Горева встигла вибігти з своєї кімнати перше, ніж двері автоматично зачинились. А втім, про всякий випадок у нас є ключі. Вони дають можливість відчинити двері і вибігти, якщо вони автоматично вже закрились. Незважаючи на переполох, все пройшло дуже дисципліновано й чітко. Меллер оглянула рану у Горевої і заявила, що ніколи не доводилося їй бачити такої «стерильної» рани. Проте, навряд чи можна назвати раною отвір, трохи більший за укол голкою. Ця «наскрізна рана» не потребувала навіть перев’язки. Одначе, я забалакався, — сказав він, глянувши на ручний годинник. — Отже, я вас чекаю.

Я обіцяв, що побуваю на заводі неодмінно, але обіцянці моїй не судилося здійснитись, про що я дуже шкодую. Інші події захопили мене.

Я майже переселився в зоолабораторію, часто навіть не з’являвся обідати на Кец: переодягання у «водолазний» костюм, атмосферні камери — все це забирало чимало часу, а я велику ціну складав кожній хвилині, бо одна хвилина в цій лабораторії давала більше, ніж години на Землі, так швидко проходили тут під час досліджень різні біологічні процеси. Мутація мух-дрозофіл відбувалася буквально на моїх очах. Я дивувався різноманітності нових відмін. Я весь був захоплений дослідженням законів, які керують всіма цими змінами. Зрозуміти їх — значить знайти нове могутнє знаряддя довільного керування розвитком і ростом тварин. Я вивчав ядра клітин і їх хромосоми, — носії спадкових ознак, вивчав хромосомні набори, або комплекси. Я вже міг безпомилково виводити у дрозофіл потомство «замовленої» статі. Я знайшов «велетенські хромосоми», які містять у собі не два, а три набори хромосом. Від них утворювалось величезне потомство, іноді з рисами інтерсексуальності.

Цю інтерсексуальність треба було перебороти і виключити. Які перспективи для розвитку земного тваринництва! Щоправда, там немає космічного проміння такої інтенсивності, як тут. Але на Землі вже відкрили способи штучно утворювати космічне проміння. На Землі це ще занадто дорога справа. Але досліди можна провадити й тут, а про результати дослідів повідомляти на Землю. І тоді там залишиться тільки піддавати штучному космічному опромінюванню тварин в особливих камерах для того, щоб мати бажаний результат. І в стаді ми можемо мати стільки корів і стільки биків, скільки нам треба, а не скільки побажає природа. Ми на замовлення можемо робити тварин-велетнів. Слоноподібна корова, яка щодня дає десятки відер молока! Хіба це не привабливе завдання? Фрукти — це добре. Але м’ясо, молоко все-таки важливіші.

До того ж, південні фрукти дедалі більше просуваються на північ. Акліматизатори не сплять. І сезонність роботи фабрик, які переробляють фрукти нового врожаю, не матиме вже такого гострого значення, як тепер. Ні, тутешня робота, звичайно, важливіша. І я не марно проведу на Зірці час до повернення на Землю.

За роботою я не забував і Джипсі. Він дуже до мене прив’язався і не відлітав ні на крок. З ним було не нудно. Правду казавши, не легко було звикнути до його зовнішності і небувалої натури. Напівлюдина-напівтварина завжди справляє враження тяготної потворності. Однак, в міру того, як я звикав до свого нового товариша, це враження поступово зникало. Навіть очі самого Джипсі повеселішали. Адже в нього був внутрішній конфлікт. Мабуть, нелегко почувати себе щодо розумового розвитку майже людиною і відігравати роль собаки. А люди не завжди чемні із своїми четвероногими друзями. Особливо Крамер. «Ну, ти, лисий пан! — грубо звертався Крамер до Джипсі, зустрічаючись з ним. — Не підходь!» — і насварявся кулаком. Зрозуміло, що Джипсі терпіти його не міг, гарчав і одразу ж залітав до мене за спину.

Вечорами я вчив Джипсі говорити. Незважаючи на всю кмітливість собаки, це було нелегке завдання. На нашому шляху головною перешкодою стояла анатомічна будова його рота, довгого язика, горлянки. Щоправда, зуби в нього були не по-собачому малі і дрібні. Ікла майже не виступали. Він, його мати і баба їли тільки рідку їжу. А тут пристосування до оточення відбувається надзвичайно швидко. Але піднебіння його було довге, плоске, язик вузький і довгий, горлові зв’язки малоподатливі, артикуляція — нескладна. Його син і онук, може, придбають справжній мовний апарат, але з Джипсі займатись було важко. Як він старався, вимовляючи за мною яке-небудь слово! Він навіть морщив ніс і робив неймовірні гримаси, але далі «мама» — гавкіг, супроводжуваний рухом щелепів, — у нас діло не йшло. Тоді мені довелось переконатися, що мій метод неправильний. Треба не Джипсі вчити «російської мови», а мені вивчати «собачу». Доводилось створювати «умовну мову», затямлювати ті звуки, які видавав Джипсі, намагаючись вимовити «людські» слова. Ці звуки були мало схожі на людські, але все-таки вони різнились між собою. Джипсі сам почав допомагати мені, звертаючи увагу на інтонацію, силу тону, паузи. Так поступово ми почали досить вільно між собою розмовляти. Незручність була тільки в тому, що Джипсі все-таки залишався «іноземцем», якого міг зрозуміти тільки я. Тим більше він цінував і любив мене. Він часто лизав мені руки, — цей собачий прояв ласки у нього залишився. Та й як інакше він міг виявити свої ніжні почуття?

Цікаво! Джипсі дуже любив слухати «казки», які я видумував для нього. Героєм цих казок були знайомі йому люди й тварини. Він морщив свою морду в усмішку задоволення, коли я розповідав про щенят Діани, яких він дуже любив, але починав гарчати, сердито гримасувати, хвилюватись, тільки-но згадував я про Крамера.

Не менш цікаво було дивитись на Джипсі, коли він з величезним піклуванням і терпінням навчав молодих щенят «літати» в невагомому просторі. Шкода, що ці картини не було зафіксовано