Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

— Помовч принаймні, поки я не пішов. Ти просто сказилася! — гукнув Робер. — Гарсоне, мої речі!

Я не знав, піти мені чи зостатися.

— Ні, мені хочеться побути самому, — сказав він мені таким самим тоном, яким допіро говорив із коханкою, ніби він теж був на мене сердитий. Гнів його можна було порівняти з мотивом, на який в опері співають кілька реплік, геть-то різних значенням і характером, але злитих єдиним чуттям. Коли Робер пішов, його подруга покликала Еме й заходилася розпитувати його. Потім звернулася до мене й поцікавилася, якої я про нього думки.

— Він має якийсь химерний вираз, еге ж? Розумієте, мені хотілося б вивідати, про що він думає, хотілося б мати його до своїх послуг, узяти його з собою в подорож. Але не більше. Кохатися з кожним, хто тобі до мислі, це була б утіха невелика. Робер даремно іритується. Просто я люблю гнати химери. Робе-рові нема чого посипати голову попелом. — Вона все ще дивилася на Еме. — О, ви тільки гляньте в його чорні очі, хотіла б я знати, що там у них на дні.

Незабаром прийшли сказати, що Сен-Лу просить її до окремого кабінету, куди він через інший вихід, не проходячи через усю ресторанну залу, пішов доснідувати. Я залишився сам, але потім Робер прислав по мене. Його любка лежала на софі, сміючись під його поцілунками та пестощами. Вони пили шампан. «Ух, який ви!» — казала вона, підхопивши десь цей вираз, що здавався їй останнім словом ніжносте й дотепносте. їв я небагато, почувався зле і, незалежно від Леґранденової філіпіки, висловленої мені, шкодував, що починаю в окремому кабінеті, а закінчу за лаштунками це перше весняне пообіддя. Рахиль зиркнула на годинник, боячи-ся спізнитись, потім налила мені шампану, почастувала мене єгипетською цигаркою і відколола для мене троянду зі свого корсажа. Тоді я сказав собі: цей день немарний, години, проведені з цією молодою жінкою, для мене години не згаяні: адже завдяки їй я мав такі дорогі скарби: рожу, духовиту цигарку, келих шампанського. Усе це я казав собі, бо мені здавалося, що, надаючи цим годинам нудьги естетичного присмаку, я їх виправдую, підношу. А я мав би подумати, що сама потреба шукати потіхи переконливо показує, що нічого естетичного я в цій скукоті не бачив. А от Робер і його коханка наче навіть і не пам’ятали, що вони оце посварилися і що я був свідок їхньої сварки. Вони до неї не верталися, не прагнули пояснити ні сварки, ні такого крутого зламу в їхніх взаєминах. Випитий з ними шампан ударив мені в голову, як у Рівбелі, а втім, не зовсім так. Не тільки кожен рід сп’яніння, від сп’яніння сонцем чи мандрівкою і до сп’яніння зморою чи вином, але й кожен ступінь сп’яніння (який вимагає особливої «позначки», як оті, що показують морську хлань) розкриває в нас на тій глибині, де ми перебуваємо, людину неповторну. Кабінет Сен-Лу був маленький, але єдина його прикраса — дзеркало — стояла так, що в ній відбивалося ще тридцять її близнюків, тікаючи кудись геть у далечінь, а електрична лампочка над дзеркалом вечорами, коли її запалювали, в супроводі походу тридцяти її одбивків, мала навіювати навіть на самотнього пияка вражіння, що простір довкола нього множиться вкупі з роїнням збуджених у ньому вином відчуттів і що, запроторений до цього ванькирчика, він панує над чимось набагато роз-леглішим у своїй безконечній іскрявій кривій, розімчаній ще далі, ніж алея паризького Ботанічного саду. Отож, бувши зараз цим п’яндиголовою, я нараз узрів його у дзеркалі: на мене вирячилася незнайома мацапура. Рай сп’яніння подужав огиду, я всміхнувся йому весело й хвацько, а він усміхнувся мені. Я був ув ефемерному й могутньому полоні хвилини, коли всі відчуття надзвичайно загострюються, і вже хтозна-що мене журило, мабуть, думка, що оте моє капосне «я» доживає свій останній день і що мені поки віку вже не здибати цього незнайомця.

Робера злостило лише те, що я не хотів метати перли перед його коханкою.

— А ось той добродій, якого ти зустрів уранці і який підколочує снобізму до астрономії, розкажи їй про нього, а то я забув. — І він зиркав на неї з-під ока.

— Але ж, любцю, про нього нема чого більше розповідати, окрім того, що ти вже розповів!

— Та й зануда ти! Ну тоді розкажи про Франсуазу на Єлисейських Полях, її це так насмішить.

— Так, так! Боббі мені так багато розповідав про Франсуазу! — І, беручи Робера за бороду й обертаючи його до світла, вона повторила через убогість словесного запасу: — Ух, який ви!

Відтоді як актори перестали бути для мене єдиними охоронцями в дикції і в грі якоїсь художньої правди, вони зацікавили мене вже самі собою; я химерував, що переді мною герої старого комічного роману, і мене цікавила поява нової особи, молодого панича, цікавило те, як інженю неуважно слухає освідчення першого коханця, а він, співаючи-розлягаючись, нишком пожирав очима старшу даму в поблизькій ложі, що чарувала його своїми пишними перлами; таким чином, особливо завдяки Роберовим розповідям про приватне життя артистів, я бачив, як іде інша п’єса, німа і виразна, під п’єсою мовленою, п’єсою кволенькою, але все-таки для мене цікавою, бо я відчував, як вруняться і розквітають на одну годину в світлі рампи у душі актора слова ролі, породжені нашмарованим на його лице олівцем та рум’янами іншим лицем. Ці знайомі й живі особи — дійовці теж знадливої п’єси — яких ми любимо, якими захоплюємося, яким співчуваємо і яких, коли йдемо з театру, нам хочеться побачити знов, але які вже розщепилися на акторів, позбавлених того становища, яке вони посідали в п’єсі, на текст, який уже не показує акторського лиця, на кольорову пудру, струшувану носовичком, словом, які через розпад, що починається після вистави, знову обертаються в елементи, нічим не зв’язані з ними; ці особи змушують, подібно до розпаду коханої істоти, сумніватися в реальності нашого «я» і замислюватися над смертю.

Один номер програми дуже мене прикро вразив. Молода жінка, предмет ненависти Рахилі