Вадим Миколайович Собко - Справа прокурора Малахова

— Справді полегшало? — ще раз з надією перепитала вона.

— Як рукою зняло, — надаючи своєму голосові найвеселішого відтінку, відповів Боровик.

— От добре, значить, ми ще встигнемо поговорити, — зраділа Люба. — А ви чим командували, коли служили?

— Катером. Знаєте, Люба, мабуть, нічого вразливішого, нічого пам’ятнішого я не переживав. Ця служба на все життя в серці залишається. І взагалі, мабуть, нічого кращого на світі немає і бути не може. Вже минуло майже п’ятнадцять років, а інколи згадаю, і мороз іде поза шкірою…

Боровику дуже хотілося розповісти Любочці про свою службу, хотілося, щоб дівчина хороше згадувала про нього, навіть коли б їм ніколи в житті більше не довелося зустрітися.

— Розкажіть щось про ті часи, — ніби вгадуючи його думки, попросила Люба.

— Ви знаєте, вони казкові, оті кораблики — торпедні катери, — вже захоплюючись, відповів Сергій Петрович. — Швидкість у них неймовірна! Чудесне це почуття, коли йдеш на повній швидкості, вітер свистить у вухах, а за тобою ніби важкі гори обвалюються.

Очі Люби застигли і пойнялися прозорою плівкою. Вона ясно бачила перед собою непривітну Балтику і маленькі кораблики, і вибухи страшних мін. А біля штурвала на містку стоїть її батько, такий, як намалювала її уява, і нічого не боїться, і смерть скоряється і зникає перед героєм.

— Страшно в бою? — тихо запитала дівчина.

Боровик зразу ж замовк. Ні, мабуть, не треба вдаватись у такі далекі спогади. Війна вже минула.

— Так, в бою страшно. — Слова тепер звучали стримано, неохоче. — Давно це було. Зараз воно красиво і романтично звучить, а тоді нам усім було не до романтики. Смерть є смерть, у якій одежині вона б до тебе не з’явилася…

І, вже зовсім незадоволений собою і своєю хвалькуватістю, запитав:

— Ну, що ж ваш вітчим не прокидається? Ще не час його будити?

— Ні, ще не час. — Любочка нізащо в світі не дозволила б собі обірвати таку цікаву розмову. — Не поспішайте, будь ласка. Давайте ще про ті місця, про ті часи поговоримо. Мені дуже хочеться знати, хто міг мого батька бачити? Може, ви допоможете? Як довідатися, хто служив з батьком? Я так хочу знати про нього все, до найменшої дрібниці.

Боровик подумав, ніби міркуючи чи розшукуючи в пам’яті знайомих офіцерів другого Балтійського.

— Навряд чи я в цій справі зможу вам допомогти. Розійшлися вже тепер моряки з Балтійського по всьому світі, де ж їх знайдеш? Тільки на випадкову зустріч розраховувати можна. Якщо таке трапиться, я обов’язково до вас флажком махну. Звичайно, я розумію ваше бажання, але хіба мало того, що ваш батько був героєм і як герой загинув?

Він вимовляв ці слова, з кров’ю відриваючи їх від свого серця.

— Мало, звичайно, мало! — вигукнула Люба. — Я все про нього мушу знати! Все! Ви якось дивно говорите… Може, знаєте щось більше і не хочете сказати?

— Ні, я нічого не приховую. А говорю трохи не так, як усі люди, бо голова скажено болить… Ліки на кілька хвилин допомогли, а зараз знову почалося…

— Принести ще таблетку?

— Ні, не допоможе. Треба, щоб час минув. Це, так би мовити, пережити треба.

Вони трохи помовчали. Люба не знала, з якого боку приступитися до свого незвичайного гостя, як примусити його продовжити розмову. Це, мабуть, дуже неввічливо, адже вони навіть не познайомились.

— Я мушу просити у вас пробачення, — зовсім як доросла вимовила дівчина. — Ми з вами вже стільки часу розмовляємо, а як вас звуть, я ще й досі не знаю.

— Я тезко вашому батькові, Сергій Петрович, — знову побоюючись зірватися, відповів Боровик.

Для нього вся ця розмова була чимсь дуже схожим на плавання по мінному полю. Найменший промах — і зразу зірвешся у хвилі, у вибух, у небуття.

— Отже, ви з ним повні тезки. Хороше ім’я. У нас в школі біолог Сергій Петрович, дуже хороший і добрий, ми його найбільше з усіх учителів поважаємо. Сергію Петровичу, скажіть мені, будь ласка, а в ті місця, де батько загинув, поїхати можна?

— Не знаю. Мені важко відповісти. Хіба ви знаєте, де це сталось?

— Точно не знаю, але десь там, в районі дій Балтійського флоту.

Боровик мить подумав. Ох, як треба йому стежити за кожним словом. Перед ним уже не маленька дівчинка, вона зразу відчує найменший промах.

— Зараз це десь у Німецькій Демократичній Республіці. Звичайно, поїхати туди не так важко. Туристи їздять.

Люба широко розкрила очі. Від здивування вона й слова не могла вимовити. Всі розшуки здавались їй дуже складними, таємничими, може, навіть небезпечними, і от на тобі — Німецька Демократична Республіка, туристська путівка. Ніби раптом у сутінках включили до неприємного різке світло, розвіялася романтика, все стало на свої буденні місця. Ну, що ж, тим краще, коли все це так просто і зовсім не треба розшукувати й вигадувати труднощі там, де їх немає.