Олексій Росіч - Джовані Трапатоні

Усе це, включаючи серйозну колекцію значків на камізельці, мало би викликати посмішку, але викликало чомусь винятково відразу.

— Хто? Хто ж не знав цього вихованого, чемного хлопчика, Юрка?! — ледь не заплакавши, ще раз виголосив дядечко та недолугим помахом руки запросив Ладу та бабу Ганю до оселі. — Вам, шановні, треба було одразу… Одразу повідомити мене, що ви з приводу Юрка… — затараторив він, сумно зітхаючи після кожного слова.

— Я, звичайно, шановний, перепрошую… — рішуче промовила баба Ганя, вже добряче втомлена його причитаннями. — А хто ви Юркові?

— Я?! — голосно перепитав рудий та чомусь умить заплакав.

— Ви, ви… — стримано повторила пані Ганна. — Хто ви Юркові?

Це простеньке питання настільки вразило дядечка, що він негайно поліз до спортивних штанів, дістав пожмакану хустинку та заридав іще жалібніше та голосніше. — Я… Я… — затинаючись, якав він, незграбно обтираючи сльози зі своїх щічок. — Я пан Урсуляк…

— Ви родич? — співчутливо запитала Лада.

— Ні-ні-ні, — чи то налякано, чи то спантеличено захитав головою пан Урсуляк та відчайдушно зашморгав носом. — Я набагато більше… Значно більше, ніж родич…

— Невже ви його батько? — здивовано прошепотіла Лада.

— Ні-ні-ні! Я ж вам кажу… Я набагато більше, ніж там усілякі родичі та рідний батько. Я друг… Друг сім’ї… Найкращий друг найнещаснішої сім’ї у світі… — чомусь трохи ображено пояснив він, а потім зненацька вигукнув: — Ох, Юрчику, Юрчику! Який хлопець був! Згадаєш — і заплачеш! Завжди допомагав мамі! Регулярно загартовувався та робив зарядку! Відмінник, активіст — непересічна особистість! А яку зразкову поведінку мав?! — сам у себе емоційно запитав рудий і трагічно обхопив голову руками.

— Слухайте, шановний…

— Пан Урсуляк.

— Так-так… Шановний пане Урсуляк, нам треба побачити Юркову маму. Вона коли буде?

— А її не буде, — кліпнувши очима, радісно повідомив рудий.

— Як це так, не буде? — втрутилась у розмову Лада. — Сьогодні її не буде чи як?

— І сьогодні, і завтра, і післязавтра… Ви вже взагалі ніколи не зможете її побачити…

— Вона померла? — зніяковівши, прошепотіла Лада.

— Так, — печально відповів пан Урсуляк та, діставши свою пожмакану хустинку, знову витер сльози. — Пані Марія померла для цього самотнього життя та для цієї мерзенної суєти.

— І давно вона померла? — узявши руки в боки, роздратовано запитала пані Ганна.

— Нещодавно, — відповів рудий та, сівши на стілець, знову голосно заридав.

— Ба, мені здається, цей плаксивий говорить нам неправду.

— Тобі, онученько, правильно здається, — погодилась бабця, з огидою спостерігаючи, як пан Урсуляк прислухається до їхньої розмови.

— Пане брехло, — гукнула пані Ганна до рудого, — я щось не збагну, як можна так голосно ридати і підслуховувати одночасно?

— Га? Ви щось сказали, мила пані?

— Так, пане брехло, я сказала, що ви — звичайнісіньке брехло.

— Я?! — пан Урсуляк знервовано закліпав оченятами. — Я — брехло?!

— Так-так, саме ви, — спокійно повторила пані Ганна. — Хіба маєте якісь заперечення?

— Ні-ні, жодних заперечень, — зненацька, вкрай спокійно відповів пан Урсуляк.

Він зосереджено заховав свою пожмакану хусточку до спортивних штанів, підвівся зі стільця, підійшов до підвіконня та став спокійнісінько поливати кактуси. — Заперечувати жінці — вкрай нерозумно, а заперечувати розумній жінці — просто безглуздо, — повільно зазначив він, певно, і сам не визначившись, кому були адресовані його слова: присутнім, чи йому самому.

Поливши кактуси, пан Урсуляк, задумливо поправив значки на своїй недолугій камізельці та пройшов до старовинного письмового столу, що стояв у темному куті кімнати.

— Прошу, шановні, до справи, — цілком урівноважено та навіть чемно мовив він. — Я до ваших послуг!

Лада, приголомшена такою дивною разючою переміною у поведінці рудого, розгублено перезирнулась із бабцею.

— Ви, певно, актор драмтеатру? — спитала Лада перше, що прийшло їй на думку.

— Онученько, цей цирк до акторства не має жодного відношення. Цей клоун ніякий не актор, він звичайнісінький мерзотник, — промовила пані Ганна, ледь стримуючи своє роздратування. — Де Юркова мама? — строго запитала вона в рудого, який майстерно удавав, що не почув її попередніх образливих слів.

— Сподіваюсь, вам відомо, люба пані, що таке материнське серце? — запитанням на запитання відповів пан Урсуляк та картинно зобразив почуття неосяжного співчуття та розуміння на лиці. — Материнське серце — це найміцніший та найпотужніший м’яз людського тіла. Але й він… На жаль, і він не спроможний витримати болю самотності та туги за своїм передчасно загиблим дитятком. У мене просто краялось серденько, коли я дивився, як страждає пані Марія.

І як страшно вона побивається за своїм любим синочком…

— Менше слів! — грубо перебила його пані Ганна.

Пан Урсуляк спробував удати, що він не розчув цього слушного зауваження. Але, зрозумівши, що нервове кліпання безжалісно видало його розгубленість, він знову поліз по свою пожмакану хустинку та знову заходився витирати спітнілі щоки, якими, за його припущенням, вже мали текти ріки сліз.

— Болюча та пекуча втрата, але в стократ гірша невідомість… Невідомість та надія. Тож я, як найкращий друг сім’ї, не міг лишитись осторонь цих страждань… Я все покинув та рішуче кинувся на допомогу… Користуючись певними зв’язками, я дістав для Марії відповідний папірець… У якому стверджувалось та гарантовано підтверджувалось, що Юрко загинув і