Марія Хіміч - Байстрючка

По виразу обличчя Ксеньки було видно, що наші слова її мало втішили.

Вечір і ніч були спокійними. Ми спали з Ксенькою в нашій спальні, а Максим — на підлозі в моїй майстерні. Уранці Ксеньці потрібно було в школу. Я відправила її, Максима — на роботу, а сама з Павлом пішла в міліцію. Ми прихопили гостинців, цього разу не тільки для мами, а й для Валерика.

Біля відділення міліції зеленіли саджанці ранніх квітів, пахло весною, проте в самій будівлі відбувалися речі, від яких холонуло всередині. У побаченні з Валериком знову відмовили.

— Я хочу побачити сина! — закричав Павло. — Він хоч ще живий? Чому ви не хочете його нам показати?

Я теж зняла галас. Вийшов слідчий. Він поглянув на нас і підійшов поближче до Павла:

— Можна вас на хвилинку?

— Що таке? Де Валерик? — скаженів Павло.

Я максимально нашорошила вуха. Здається, вони виросли в мене вдвічі.

— Валерик зізнався, що це він із Вітою викрав Настю Камінську. Потім вони вбили її вчителя, який намагався оборонятися, — сказав слідчий, — Віта теж зізналася… Нині проводять слідчо-оперативні дії. Поки що — жодних побачень.

— Що? Моя мама не могла в такому зізнатися! — крикнула я й кинулася до слідчого.

— Почекайте, почекайте, панянко, легше на поворотах! — відстрибнув він убік.

Добре, що Павло мене притримав. Я була дуже люта.

— А ви знаєте, що Настя отямилася? Чому в неї не запитаєте? — з моїх очей сипалися іскри, як з металу при електрозварюванні.

— А ви знаєте, — перекривив мене слідчий (так, так, у нього нерви вже теж почали здавати!). — Що Настя Камінська нічого не пам’ятає?

Це була жирна крапка. Я безсило заплакала.

— Не плач, пам’ять може ще повернеться до тієї дівчини, — прошелестів наді мною Павло.

Проте мене вже ніщо не могло втішити. Я роззирнулася — Павло пішов геть, не попрощавшись. І його дорога явно вела до магазину.

Сподівалася, що в школі нічого не знають. Коли зайшла в клас, запала така мовчанка, що її можна було різати ножем на цеглини й викладати з них будинки абсолютної тиші. Усі дивилися тільки на мене — як на щось дуже-дуже цікаве, причому з відтінком непристойності. Єдиною, хто на мене не дивився, це була Ярина. Я зрозуміла, що слідчий Віталій знову вчора заходив на чай до її сестри Світлани. І мабуть, той чай був присмачений подробицями зі справи, яку шиють моїй матері.

«Як ти, Ярино, могла?»

Учні почали тихенько знову перемовлятися. Оскільки я сиділа разом із Яриною, вона відмежувалася від мене й заглибилася в читання підручника з фізики.

— Привіт, що відбувається? — запитала в неї.

— Ксенько, уже всі знають, що твоя мати наробила. Ми всі в шоці, — швидко затарабанила подруга.

— Ти віриш тому, що говорять?

— Віталій сказав… — Ярина відразу замовкла, бо я презирливо посміхнулася.

Я встала й сіла за вільну останню парту. Тепер я була ізгоєм. Причому добровільним. Мені хотілося заплакати від образи, натомість я до крові прокусила нижню губу. Не діждуться!

Першим уроком була фізика. І, звісно, мене викликали до дошки. Я якраз зосереджено малювала квіточки на білих полях підручника. Це мене непогано заспокоювало. Учителька Роза Соломонівна попросила розповісти про заломлення світла лінзою. Моя розповідь була химерною, бо те, що прочитала в підручнику й силоміць завчила, перекрутилося через мозкову м’ясорубку в якусь неперетравлювану кашу. На диво, учителька оцінила мою розповідь як «добре». Я сіла за парту з відчуттям, що хоч щось на планеті Земля — зі знаком плюс.

— Ксеню, чому ти сидиш не на своєму місці? — поцікавилася Роза Соломонівна. Вона любила все контролювати.

— Е-е, мене пересадили. Я добре бачу й звідси, — придумала на ходу.

— Вона бреше. Сама пересіла, — прошепотів із передньої парти Сашко-відмінник. Треба буде його окуляри розбити об його ж пику.

— Коляда! Сідай на своє місце! Не треба цих вигадок! — суворо наказала вчителька.

Я покірно пересіла знову до Ярини. Вона була холодна, як крижина. Мені не вірилося, що ми з нею коли-небудь дружили.

На великій перерві вирішила вийти в шкільний двір — світило сонце, небо було блакитним і прозорим. Від такої краси зима в моїй душі повинна була відтанути. Я подумала: що зараз робить Марко?

Вирішила взяти свою куртку, для цього потрібно було спуститися в підвальне приміщення, де розміщувався гардероб. Ішла сходами, коли сонячне світло зникло за останнім поворотом і я майже дійшла до гардеробу, хтось мене м’яко штовхнув, чужі руки закрили мені