Андрій Анатолійович Кокотюха - Вогняна зима

Далі рушили впевнено. Наче свої й завжди тут, на Майдані, стояли.

На площі саме зійшлися дві невеличкі групи. Чоловіки в камуфляжних куртках із синьо-жовтими стрічками оточили носіїв георгіївської символіки, міцних, здалеку схожих одне на одного, навіть чорні шапочки виглядали, мов із одного конвеєра. Поки пацани обходили гурт, із різних боків підтягувалася підмога: спершу біло-чорні оточили майданутих, але дуже швидко від Будинку профспілок підтягнувся летючий камуфляжний загін у берцях та сталевих касках, і майданівці отримали кількісну перевагу. Ніхто розходитися не збирався — так само, як не намічалася бійка. Краєм вуха Сірий уловив: дві машини з прапорцями когось заблокували, одній під шумок пробили колесо, і тепер чоловіки з’ясовували прикордонні стосунки, марно намагаючись помітити кожен свою територію.

Знайома картинка.

Узявши ліворуч, Сірий із Хряпою пройшли повз кафе «Два гуся». Сірий штурхнув Хряпу ліктем, кивнувши на гурт біля входу:

— Глянь, вони там постійно тусують. І жеруть. Я сам бачив.

— Як тусують чи як жеруть?

— Ще б мені туди заходити! — Сірий сплюнув цівкою на бруківку. — Ти не зрозумів тему. Там же не богадільня, не пункт роздачі продуктових наборів. Вони там за свої хряцають.

— Що з того, блядь, Сірий?

— Нічого! Де в них гроші?

— А в тебе звідки? — парирував той.

— Я не можу отак вільно все прожирати! — завівся Олег. — А вони — можуть! Який дурак за свої бабки буде цілий день жерти в кафе? Значить, правду кажуть! Їм там платять, чувак! І платять жирно! Усе оце, — він обвів рукою барикаду, — кусається по баблу! Правильно кажуть — майданутих хтось оплачує.

— Нас так само.

— Нас — не так! — на мить зупинившись, Сірий тупнув ногою.

— Так переходь до них, — знизав плечима Хряпа. — Тобі не один хер? Майданних ще годують від пуза, сам же сказав.

— У нас із ними різна ця-а…

Забувши потрібне слово, намагаючись видовбати з пам’яті або підібрати підходяще, Сірий клацнув пальцями раз, другий, третій. Потім махнув рукою, підсумував:

— Різна фігня, коротше. Рвонули.

Вони пройшли повз вартового в прикрашеному тризубом повстяному кашкеті й опинилися на ворожій території.

Тут не відчувалося жодної загрози. Просто перед собою побачили сцену, з якої жінка, закутана у квітчасту хустку, емоційно про щось говорила, часто згадуючи з різних приводів європейський вибір, якого Україну ніхто не міг позбавити століттями. Її слухав невеличкий гурт старших людей, двоє чи троє тримали синьо-жовті прапори. Загалом о цій порі Майдан не виглядав залюдненим, і Сірому стрельнуло: аби зараз проникнути сюди з різних боків, затесатися в натовп, потім дочекатися сигналу, ударити разом — упоратися можна за пару годин. Припускав — не один він такий стратег. Є розумніші, і сидять вони багато вище. Раз нічого такого не робиться, значить, так треба.

Нехай.

Пройшовши повз наметове містечко й минувши сцену, вони порівнялися з поштамтом. Тут роздавали газети, і Хряпа взяв одну, машинально. Згорнувши в кілька разів, запхав у кишеню. Сірий знизав плечима — ані він, ані Хряпа, ані хтось з його команди ніколи газет не читали. Дивно, що цього не догнали ті, хто так само регулярно роздає їм у Маріїнському якісь друковані листки. Усе йшло в пісок, їх навіть не розгортали, і Олег цілком погоджувався з висновком Буряка: потрібні не газетки, а можливість списати на них грубі гроші. Намалював стотисячний тираж, освоїв відповідний кошторис, листки по-любому роздаються — ніхто не проконтролює.

За такі думки Сірий поважав Буряка.

Сам же уявити не міг, як працюють подібні простенькі, виявляється, схеми.

Сто пудів — тут, на Майдані, так само.

Від того, що хтось нахабно закопує в землю бабло, яке могло б дійти до його власної кишені, Сірому стало погано. Лють охопила неймовірна. Закортіло ввалити сосці, котра роздає газети, з ноги в живіт — іншого способу випустити пару не бачив. Та, глибоко вдихнувши, загнав злість усередину: не за цим прийшов тепер, а потім він сюди ще добереться.

Особисто він.

Знайде цю дівку, повозить лицем об асфальт, усе одно страшна, мов смертний гріх, стрічечки в косі й віночок не прикрашають.

І не лише з нею розбереться.

Потім.

Побувши на Майдані лише півгодини, Сірий уже ненавидів тут усе. Кожного персонально й усіх загалом — за оцей спокій, упевнений, не награний, зовсім не штучний. Тут ніби накривало ватяною ковдрою в морозяну ніч, а дим та запах щойно спалених дров підсилювали ефект.

Ще Сірому здалося: тут усі кругом смажать шашлики. Так завжди