Андрій Анатолійович Кокотюха - Вогняна зима

скільки в Європі підарасів і як їм там дозволяють одружуватися, плюючи на духовні й православні цінності. І чим далі, тим менше виходило в нього ігнорувати сумну музику з власного живота.

Два плавлених сирки й чай не замінили сніданок.

Останнім часом їх узагалі стали годувати гірше. Не можна сказати, що раніше жерли від пуза. Але гречка з тушонкою, три шматки хліба й порція капустяного салату з додаванням моркви народ цілком насичувала. Пайка — так вони називали своє харчування, — присмачувалася горілкою. Спритники десь колядували навіть коньяк, та Сірий це пійло не любив. Міг випити, броварський пацан міг бухнути що завгодно. Таке, від чого отих депутатів, котрі змінюють одне одного на сцені й товчуть їм про переваги дружби з братньою Росією, виверне. Та зазвичай погоджувався як із тими, хто казав, коньяк — це зафарбована водка, так і з тими, хто доводив, коньяк смердить клопами.

Чим саме штиняють ці противні комахи, Олег Сіренко точно сказати не міг. За життя ніколи не бачив клопів у критичній кількості. Хіба ось зараз, у робітничому гуртожитку на Дарниці, куди їх організовано поселили. Нюхати їх, ще чого! Проте двох наведених вище аргументів йому вистачало вище голови, аби зробити алкогольний вибір на користь білої.

Попервах її давали так, запросто. Причому не найдешевшу — коробки «Плакучей ивы», «Хортиці» й «Мороші» стояли біля штабних наметів не те, щоб зовсім без нагляду, але й ніхто особливо пійло не пантрував. Хочеш узяти пляшку — підійди до старшого, скажи, він видасть. Така халява скінчилася швидко, і пацани без проблем почали купувати за свої. Добові виплачували щодня, не дивитися ж на бабло. Але новий рік, як зрозумів Сірий, приніс нові правила. Тепер пацанів могли жорстко пресонути, помітивши в групах пляшки. Пайку так само зменшили, ще й застерегли від виходу за периметр міліцейської охорони. Вивантажившись щоранку з автобусів, пацани опинялися до вечора ніби у вольєрі, у загоні, де можна вільно пересуватися лише Маріїнським парком, і то не всюди.

Були бійці, котрих відправляли, за визначенням Буряка, у нічне. Вони відсипалися вдень, маючи змогу вільно виходити з бази в гастроном і повертатися назад. Сірого з командою обіцяли задіяти в нічних виходах, та не повідомили, коли. А вдень, як уже зрозумів Олег, зазвичай нудно. Хіба роздадуть біло-блакитні прапори, транспаранти з написами: «Янукович — наш Президент!», «Стоп, Майдан!» та «Нацизм не пройдёт!» і скажуть рухатися колоною вниз, до Європейської. Потім, таким самим темпом — назад. Кричати за сигналом, що скажуть. Оце й увесь «движняк».

Нудно.

Ще б годували, випивати дозволяли, час би швидше йшов.

Спробувавши прокачати ситуацію, Сірий почув залізний аргумент, із яким важко сперечатися. Мовляв, зараз кожному видають більше добових, рядовим — по чотири сотні на руки. Три дні — й мінімальна зарплата на кишені. За такі гроші кожен, хто захоче їсти, може й повинен годувати себе сам. Не діти малі.

Неправильно, вирішив Сірий. Але, як не крути, усе одно справедливо. Отакий пароксод, як час від часу примовляв Буряк.

У магазин за периметр випускали без жодних проблем. Складність полягала в тому, що біля Маріїнського гастрономів не густо. Ті ж, які знаходилися довкола, відлякували безбожними, як на здоровий глузд, цінами й не аж таким великим вибором дешевої ковбаси. Як сказав із цього приводу Лоб, хай її негри купують, вони пашуть багато.

Найближче місце, де водилися харчі — Майдан. Пацани з парку час від часу навідувалися туди під офіційним приводом сходити в розвідку. Поверталися цілком задоволені: чай з бутербродами й печивом роздають вільно, прямо на Хрещатику. Частуватися можуть усі. З собою забрати не вийде, аби затаритися на всю контору. Але нормально заморити черв’ячка без проблем, документів ніхто не перевіряє. Пропускна система досить умовна. Тих, хто з синьо-жовтими стрічками, запускають без питань, на інших звертають увагу вибірково. Хіба якщо помітно врізаний чи виглядаєш аж надто засмоктаним, не їхнім, може зупинити Самооборона. І то нічого не зробить, не має права. Виведе за барикади. Можна почекати й просочитися з іншого боку.

Сьогодні не передбачалося жодних мітингів. Ранком Хряпа зібрав із пацанів по десятці, збігав по пляшку. Шмата традиційно не хотів давати. Цей міг обходитися взагалі без їжі. Йому, схоже, цілком вистачало плавлених сирків із брикетиком сухої вермішелі, яку гриз ніби то сухар. Запасся травою і покурював, ні на що не зважаючи. Але саме через це відмовлявся давати на питво: лишіть, мовляв, пацани, я не синяк, я наркоман. Сірому не хотілося возитися з ним, своїм авторитетом гроші зі Шмати всякий раз витрушував Гоп. І тепер, підбадьорившись, вони вирішили сходити у ворожий табір.

Першу вилазку робили не гуртом. Сірий узяв із собою Хряпу, на правах старшого п’ятірки лишивши за себе Гопа. Повернуться, розкажуть, тоді хай ідуть наступні. Шмата сказав — йому все одно, де стояти, пихкав і слухав шансон, що линув із колонок біля сцени. Та готовий був сходити за компанію, заради інтересу. Хоч його думка нікого не цікавила, Сірий погодився: хай буде так.

Пішли.

Менти провели обох суворими поглядами, але не зупинили. Тим більше, сьогодні на зміну заступив знайомий, котрий постійно розживався в Сірого куривом, тож Олег потиснув йому руку на ходу. Снігу не було вже місяць, зате трошки приморожувало. Часом сіяв дощик, і хоч удень благенька крига зникала, зараз, ранком, під ногами ще ковзало. Не тримати рівновагу — зловиш задницю. Тому вниз, звичним маршрутом по Грушевського до Європейської площі, Сірий із Хряпою сунули, мов циркові