Світлана Олександрівна Олексійович - Цинкові хлопчики

своїх хлопців й агітувати: ми — найкращі, ми — найсправедливіші. Але запевняю, що ми хотіли такими бути. Але не виходило. Інше питання — чому? Чому знову не вийшло...

Майор, командир батальйону

— Ми перед Батьківщиною чисті...

Я чесно виконав свій солдатський обов’язок. Що б ви тепер тут не кричали... Не перекручували і не передивлялися... А як бути з такими почуттями, як почуття Батьківщини, обов’язку? Батьківщина для вас порожній звук? Просто слово? Ми чисті...

Що ми там захопили, що звідти вивезли? «Вантаж двісті» — домовини з нашими товаришами? Що набули? Хвороби — від гепатиту до холери. Поранення, інвалідності? Мені нема в чому каятися. Я допомагав братньому афганському народові. Переконаний! Ті, хто там був зі мною, — теж щирі, чесні хлопці. Вони вірили в те, що ми прийшли на цю землю з добром, що вони не «помилкові фронтовики» з «помилкової війни». А комусь хочеться побачити в нас наївних дурників, гарматне м’ясо. Навіщо? З якою метою? Шукають істину? Але не забудьте біблейське. Пам’ятаєте, що Ісус на допиті в Пілата сказав:

— Я для того народився і для того прийшов у світ, щоб свідчити про істину.

Пілат перепитав:

— Що є істина?

Питання лишилося без відповіді...

У мене своя істина... Своя! У нашій, можливо, наївній вірі ми були цнотливо чисті. Нам здавалося: нова влада дає землю, і всі мають з радістю її брати. І раптом... селянин не бере землю! Мовляв, хто ти такий, що можеш дати землю, коли вона належить Аллахові. Аллах відмірює та дає. Нам здавалося: ми побудуємо МТС (машинно-тракторні станції), дамо їм трактори, комбайни, косарки, і все життя їхнє зміниться. Люди зміняться. І раптом... вони знищують МТС! Підривають наші трактори, ніби це танки. Нам здавалося: в епоху космічних польотів смішно думати про Бога. Безглуздо! Ми відправили в космос афганського хлопця... Мовляв, дивіться, він там, де ваш Аллах. І раптом... непохитна цивілізацією ісламська релігія... Чи можна воювати з вічністю? Та мало що нам здавалося! Але так було... Було... І це особлива частина нашого життя... Я бережу її в душі, не хочу руйнувати. І не дам забруднити лише чорним кольором. Ми там прикривали в бою один одного. Спробуйте, станьте під чужу кулю! Це не забудеться. А це? Як я повертався... Я хотів повернутися додому сюрпризом, але страшно стало за маму. Зателефонував:

— Мамо, я — живий, я в аеропорту. — І там, на іншому кінці дроту, впала слухавка.

Хто вам сказав, що ми програли там війну? Ми програли її тут, удома. У Союзі. А як красиво ми могли повернутися... Обпечені, обпалені... Багато чого дізнавшись і переживши... Але нам не дали. Нам не дали тут прав, не дали тут справи. Щоранку на обеліску (на місці майбутнього пам’ятника загиблим воїнам-інтернаціоналістам) хтось вивішує плакат: «Поставте його біля Генштабу, а не в центрі міста...» Мій двоюрідний брат, якому вісімнадцять років, не хоче йти до армії: «Чиїсь дурні чи злочинні накази виконувати? Стати вбивцею?» На мої бойові нагороди поглядає скоса... А в мене в його роки серце заходилося, коли дід одягав свій святковий піджак з орденами й медалями. Поки ми там воювали, світ змінився...

Що є істина?

У нашій п’ятиповерхівці живе старенька. Лікар. Їй сімдесят п’ять років. Після всіх сьогоднішніх статей, викриттів, виступів... після всієї цієї правди, що на нас навалилася, вона збожеволіла... Вимикає телевізор, коли виступає Горбачов. Відчиняє вікно в себе на першому поверсі і кричить: «Хай живе Сталін!», «Хай живе комунізм — світле майбутнє людства!» Я бачу її щоранку... Її не чіпають, вона нікому не заважає... Іноді мені здається, що я чимось на неї схожий... Схожий, твою мать!

Але ми перед Батьківщиною чисті...

Рядовий, артилерист

— Дзвінок у двері... Я вибігаю — нікого. Зойкнула: чи не синочок приїхав?

За два дні прийшли додому військові.

— Що, сина немає? — відразу здогадалася я.

— Так, тепер немає.

Тихо-тихо стало. Опустилася в передпокої навколішки перед дзеркалом:

— Боже! Боже! Боженько ж мій!

На столі лежав лист, якого я не дописала:

«Здрастуй, синку!

Прочитала твого листа і дуже зраділа. У цьому листі вже жодної граматичної помилки. Дві синтаксичні, як і минулого разу: “по-моєму” вставне слово, а після вказівного слова “так” перед простим сполучником “як” слід поставити кому. Отже, у реченні: “Я зроблю так, як сказав батько”, — потрібна кома. І в другому реченні: “По-моєму, вам за мене не буде соромно”, — теж потрібна кома. Не ображайся на свою маму.

В Афганістані спекотно, синку. Намагайся не застудитися. Ти завжди застуджуєшся...»

На цвинтарі всі мовчали, було багато людей, але всі мовчали. Я стояла з викруткою, у мене не могли її відібрати:

— Дайте домовину розкрити... Дайте сина побачити... — Цинкову домовину хотіла викруткою розкрити.

Чоловік намагався руки на себе накласти: «Не буду жити. Вибач, мати, а жити я більше не буду». Умовляла його:

— Треба пам’ятник поставити, плиткою обікласти. Як у інших.

Він не міг спати. Казав:

— Ляжу спати, син приходить. Цілує, обіймає.

За старовинним звичаєм берегла хлібину всі сорок днів... Після похорону... За три тижні вона розсипалася на дрібні шматочки. Отже, сім’я пропаде...

Розвісила по хаті всі світлини сина. Мені так легше, а чоловікові тяжко:

— Зніми. Він на мене дивиться.

Поставили ми пам’ятник. Гарний, з дорогого мармуру. Усі гроші, що на весілля сину збирали, на пам’ятник пішли. Плиткою червоною могилку обіклали і квіти червоні посадили. Жоржини. Чоловік пофарбував огорожу:

— Усе зробив. Син ображатися не буде.

Уранці провів мене на роботу. Попрощався. Приходжу після зміни — він на мотузці в кухні висить, саме навпроти фотографії сина, моєї улюбленої.

— Боже! Боже! Боженько ж мій!

Ви мені скажіть — герої вони чи ні? За що я таке горе терплю? Що мені допоможе це горе пережити? Часом подумаю: герої! Він не сам там лежить... Десятки... Рядами лежать на міському цвинтарі... Щосвята гримлять там військові салюти. Урочисті промови. Квіти несуть. У піонери там приймають... А інколи проклинаю уряд, партію... Нашу владу... Хоча я — комуністка. Але я хочу знати — за що? Чому в цинк мого сина загорнули? Себе проклинаю... Я — вчителька російської літератури. Сама навчала: «Обов’язок є обов’язок, синку. Його треба віддати». Проклинаю всіх, а вранці біжу на могилку, пробачення прошу:

— Пробач, синку, що я так говорила. Пробач.

Мати

—