Адольфо Біой Касарес - Щоденник війни зі свиньми

— Якби люди рівняли добрі наслідки до страждань і руйнувань, то не було б ні революцій, ні воєн.

— Ми ж залізні, що нам до тих страждань, — обізвався Відаль і подумав: «Він, мабуть, із тих студентів, які підробляють, щоб сяк-так прожити». — Скажу вам більше: я не вірю в добрі наслідки цієї війни.

— Я теж.

— То що виходить?

— Не судіть про неї за результатами. Це протест.

— Я питаю, що поганого зробив мій друг Нестор?

— Нічого, сеньйоре. Але ж усе це не подобається ні вам, ні мені. І в цьому є винні.

— Хто саме?

— Ті, хто придумав цей світ.

— До чого ж тут старі?

— Вони уособлюють минуле. Молодь не йде вбивати славетних історичних діячів, героїв, просто тому, що ті вже померли.

У тоні, яким хлопчина вимовив слово «померли», дон Ісідро відчув неприязнь. «Я не буду заперечувати судження тільки тому, що воно належить ворогові», — подумав Відаль, і йому стало гірко: замість того, щоб спрямувати всю свою волю й рішучість на пошуки, він знову вплутується в безглузді балачки. Проте, якщо не вернути Неліди — тепер він ясно це зрозумів, — життя для нього скінчиться.

«Салон Маґуента» — просторий, пофарбований здебільшого в колір вохри й оздоблений у єгипетському стилі зал — того вівторка був майже порожній. Із жовтих, прив’язаних дротом динаміків, повторюючись у монотонних варіаціях, лунала музика — часом ніжна, а часом тривожна. На велетенському помості танцювала одна-єдина парочка; решта троє-четверо відвідувачів сиділи за різними столиками. Відаль підійшов до бару, уже розуміючи, що Неліди тут немає.

Бармен розмовляв із якимсь товстуном — можливо, тутешнім працівником чи навіть господарем. Вони базікали собі, не звертаючи уваги ні на появу Відаля, ні на його промовисту поведінку. «Є ж тупаки на світі: бачать лиш те, що в них перед носом, ніби в шорах», — подумав той і відчув напад злості, проте згадав, що не може дозволити собі такої розкоші: адже для того, щоб відшукати Неліду, йому знадобиться допомога інших людей. Наприклад, оцих двох, котрі все так само безклопітно розмовляють.

— А з ансамблем «Ла традісьйон» про що ви домовились?

— Я вже тобі сказав.

— Вони не скандалили?

— З чого б це їм, нікчемам, скандалити? Хай ще самі нам доплатять, що ми пускаємо їх сюди грати. Уявляєш, яка це для них реклама?

— Але скажи мені, старий, на що вони живуть?

— Нам теж потрібно жити — от і нидіємо тут, упріваємо коло клієнтів і таць, не кажучи вже про їхні гітари. А їм, коли вже на те, самим до вподоби грати.

Чоловіки замовкли, і Відаль спромігся вкинути слово:

— Даруйте, сеньйори, тут грає тріо під назвою «Лос портеньїтос»?

— Так, по суботах, неділях і святах.

— А сьогодні?

— Сьогодні ні, — сказав бармен. — Для цих кількох доходяг, — виразно кивнув він на залу, — хіба ми будемо кликати цілий оркестр?

— Цих «Портеньїтос» теж треба притиснути, — мовив товстун, який, здавалося, вже й забув про Відаля. — Митцям, чи хто вони там такі, не слід заробляти багато. Задля їхнього ж добра, щоб не скурвилися.

— Ви не знаєте дівчини, — знову спитав Відаль, — її звати Неліда?

— Яка вона з вигляду?

— Середнього зросту, шатенка.

— Така ж, як усі, — мовив бармен.

— Її звати Неліда, — наполягав Відаль.

— Знаю я одну Неллі, але та білява, — сказав товстун. — Вона в пекарні працює.

— Шановний сеньйоре, — обізвався бармен, — ви думаєте, я розглядатиму кожну жінку, яка заходить сюди? Та я б тоді вже зачахнув! Повірте, усі вони на одне лице: смагляві, чорняві. Усі селючки — із провінції Буенос-Айрес.

Якщо не боротися, він ніколи її не знайде. Удавано безтурботно Відаль запитав:

— Може, спробуєте згадати, сеньйори? Готовий битися об заклад, що ви її знаєте.

— Ні, я — ні.

— Вона була заручена з Мартіном, учасником «Лос портеньїтос», — квапливо, немовби слова обпікали йому горло, додав Відаль.

— З Мартіном, — ваговито повторив товстун. — То поговоріть із Мартіном.

— Не хвилюйтеся, — кинув бармен. — Приходьте в суботу.

— А де я можу знайти «Ескініту»? — спитав Відаль, проте вони вже його не слухали.

— Тут недалечко, — зволив нарешті відповісти товстун.