Кобо Абе - Жінка в пісках

— Радіоприймача?..

— Ти ж давно про нього мріяла...

— Та нічого не треба...— сказала жінка ніяково, ніби виправдовуючись.— Як наберу додому роботи, зможу сама придбати... Якщо купувати в кредит, то найважливіше — заплатити перший внесок...

— Ага, якщо в кредит...

— Може, скупаєтесь, коли вода загріється?

Несподівано його охопила журба, сіра, як досвіток... Було б добре, якби вони могли лизати рани одне одному. Та, мабуть, невигойні рани не зализали б до кінця життя, а тільки поздирали б язики.

— Нічого я не розумію... Зрештою, життя нелегко збагнути... Тут воно одне, там — інше і начебто трохи краще... Та коли подумаєш, що доведеться й далі так жити, то стає нестерпно... Як воно складається? Ніхто цього не знає... Однак усе-таки краще мати якусь роботу і ні про що не думати...

— Скупаєтесь? — заохочувала жінка. Її голос був м’який, заспокійливий.

Чоловік поволі розстебнув сорочку й почав стягувати штани. Весь був укритий піском. Цікаво, що зараз робить вона, та друга?.. Здавалося, ніби все, що пережив до вчорашнього дня, відбулося давно-давно.

Жінка почала намилювати рушника.

Жовтень.

Хоча літо помалу відходило, вдень пісок нагрівався так, що босими ногами на ньому не можна було вистояти й п’яти хвилин, а після заходу сонця крізь діряві стіни у хату проникав холод і волога, тож перед тим як розпалити в печі, доводилося сушити попіл. Через таку різку зміну температур у безвітряний час, уранці та ввечері, над землею, як каламутна річка, плив туман.

Одного дня за хатою чоловік спробував змайструвати пастку на ворон. Вирішив назвати її «Надія».

Цей пристрій використовував властивості піску й був дуже простий. Чоловік викопав досить глибоку яму і на дно поставив дерев’яну цеберку, накривши її трохи меншою за отвір у ній кришкою, закріпленою трьома клинцями завбільшки з сірник. До кожного клинця прив’язав тонку нитку. Просунув нитки через дірку в центрі кришки й приєднав назовні до дроту, на кінці якого причепив в’ялену рибу. Весь пристрій старанно засипав піском — так, що зверху було видно щось схоже на чашку з поживою. Як тільки ворона схопить приманку, клинці вискочать, кришка впаде — і в ту ж мить пісок осунеться, поховавши під собою жертву... Чоловік зробив кілька проб — пастка була бездоганна. Він виразно уявив собі, як пісок поглинає нещасну ворону, не давши їй навіть тріпонути крильми.

А потім, як пощастить, напише листа і прив’яже його вороні до ноги... Звісно, як пощастить... Адже малоймовірно, щоб звільнена ворона вдруге потрапила в людські руки. Крім того, невідомо, куди вона полетить. Бо, взагалі кажучи, радіус її польоту досить малий. Та найгірше те, що селяни могли б помітити у зграї ворону з білим папірцем і розгадати його намір. І тоді пропали б марно його довготривалі зусилля.

Після невдалої втечі чоловік став дуже обережний. Пристосувався до життя в ямі, наче готувався до зимової сплячки, й цілком зосередився на тому, щоб приспати настороженість селян. Кажуть, повторення тієї самої дії може служити засобом маскування. Якщо він розчиниться в одноманітності щоденного життя, то настане час, коли про нього забудуть.

Така повторюваність дій могла бути корисна ще з одного боку. Наприклад, протягом останніх двох місяців жінка безперестанку нанизувала намистинки на нитку і так захопилася тією працею, що в неї аж обличчя розпухло. Кінець довгої голки ніби танцював, коли підхоплював на дні паперової коробочки сіру, з металевим полиском, кульку. Жінка, мабуть, уже наскладала зо дві тисячі ієн. Якщо й далі робота піде успішно, то через півмісяця назбирає грошей для першого внеску за радіоприймача, купленого в кредит.

Танець голки був настільки значущим, що здавалося, ніби на ньому тримається вся земля. Повторюваність жінчиних рухів скрашувала дійсність і робила її надійнішою. Тому й чоловік не захотів відставати від жінки й вирішив зайнятись якоюсь одноманітною роботою. Головним його заняттям стало згрібати пісок з горища, просіювати рис і прати білизну. Час минав швидко, коли за працею він мугикав собі під ніс якусь мелодію. Минав не марно — чоловік зробив поліетиленовий полог над постіллю і навчився тушкувати рибу в розпеченому на сонці піску.

Щоб не псувати собі настрою, він намагався не читати газет. Через тиждень уже втратив до них зацікавлення, а через місяць навіть забув, що вони існують на світі. Якось довелося йому бачити дивну репродукцію гравюри на міді під назвою «Пекло самотності». На ній було зображено чоловіка з переляканими очима, що летів у просторі, але не в порожньому, а заповненому напівпрозорими тінями мертвих, які, відштовхуючи одне одного, намагалися з ним заговорити. Чому та картина мала назву «Пекло