Андрій Любомирович Войницький - Новини

— Давай скоріше,— квапив Ілля.— Я поспішаю.

Саша вийшов.

— Як справи? — раптом спитала Соня в Іллі.

Той знову окинув її тим самим довгим поглядом. Щось таке відбувалося між цими двома.

— Розважаєшся? — спитав товариш Дванадцять замість відповіді.

— А що накажеш робити? Розклеювати ті дурнуваті листівки?

— Тобі не слід говорити про такі речі.

— Тільки не роби вигляд, що ти один усе розумієш, а всі інші ідіоти! — махнула ручкою Соня.— Той снобізм тобі не личить, а ти його все примірюєш до себе!

Ілля глибоко зітхнув і спокійно проказав:

— Тобі це точно недоступно.

— Це ж чому?

— Ти не зрозумієш.

Повернувся Саша, кинув на столик тугий білий пакетик з білим порошком. Товариш Дванадцять передав йому пачку купюр. Саша перерахував. «Мабуть, партійна каса»,— подумав я, але вголос нічого не сказав.

— А ти розтлумач,— блиснула оченятами Купер.— Ти ж агітатор. Загітуй мене!

— Такі, як ти, нам не потрібні,— відрубав Ілля.

Він акуратно розпечатав пакетик, відсипав дещицю порошку на дзеркальний столик, дістав складаний ніж і почав дробити білі камінці.

— А які ж вам потрібні? — спитала Купер.— Задроти? Ти ж наче не тупий, Ілля. Навіщо тобі вся ця лажа?

— Не думай про політику, Соню,— Ілля лизнув кінчик ножа.— Це наче мавпочці зрозуміти принцип роботи комп’ютера. Тусуй у «Вегасі», пий коктейлі, розводь арабів на айфон... Слідкуй за мрією! Насолоджуйся життям. Роби те, що в тебе виходить найкраще...

Під час цього спічу Ілля встиг спорудити дві чималенькі доріжки порошку, після чого по черзі вдув їх — спочатку однією ніздрею, потім іншою.

— Кожен отримує те, на що заслуговує! — раптово вигукнула Соня з дивним натиском.

— Тобто шість мільйонів євреїв заслуговували на газові камери,— відповів Ілля.— Вітаю, дитинко, ти тільки-но виправдала Гітлера!

— Ти розумієш, про що я! Немає сенсу боротися з тим, що природно!

— Я поясню тобі сенс,— заговорив він, уже посвіжілий, звертаючись ніби тільки до Соні Купер, хоча ми з Сашею теж слухали.— Уяви, що ти кішка.

— Няв! — нявкнув Саша з кутка.

— Ти така гарна пухнаста кицька,— продовжував Ілля.— Ти створена для того, щоб тебе пестили, годували, на руках носили. Ти любиш світ і сподіваєшся, що світ відповість тобі любов’ю. Але ти народилася не там, де б отримала належне, а в китайській провінції Гуандун, де погляди на призначення кішок дещо відмінні...

Товариш Дванадцять пройшовся по кухні, і я раптом відчув у ньому якусь приховану міць.

— Спочатку їх ловлять,— продовжував він уже зовсім іншим голосом, бездоганно, з ораторською чіткістю вимовляючи кожен склад.— Потім довго тримають спресованими в жахливих затісних клітках. Потому виймають по одній, забивають мало не до смерті, підвішують на спеціальний гак і випалюють їхню шерсть автогеном. Далі кішці розпорюють черево і випускають нутрощі. Дуже важливо, щоб після всіх цих процедур кішка ще залишалася живою, бо саме живою її треба кидати в окріп — тоді м’ясо просякається кров’ю і стає смачнішим. Хвалена живучість кішки грає з нею злий жарт — вона страждає до останнього. Страва ця так і називається в меню: «Варена вживу кішка». Мені дуже імпонує ця людожерська відвертість китайців. Це наче черепа на кокардах вояків СС, щоб усім одразу все ставало ясно. Ця страва вважається делікатесом. Кажуть, вона допомагає при нападах астми.

Обличчя Соні загострилося. Вона відступила на крок і подивилася на Іллю зі справжнім жахом.

— Навіщо ти мені це розповідаєш?

— Щоб продемонструвати різницю в існуючих поглядах на одну й ту саму істоту. Одні бачать у ній друга, інші — їжу. Це рівноцінні позиції, хтось думає так, ну, а хтось інакше, от і все. Це природно. І бідолашна кішечка аж ніяк, підкреслюю — аж ніяк не здатна на це вплинути. Що ж їй лишається?

— Улаштувати кошачу революцію? — запропонував я.

— У нас ніхто нікого не їсть! — перебила Соня.

— Тебе просто на ці вечері не запрошують,— посміхнувся товариш Дванадцять якоюсь незвичною, неквапливою і майже зловтішною посмішкою.

Тим часом Саша, який уважно слухав, розкинувшись у кріслі, швидко заговорив:

— І я також згадав історію про вечерю. Це десь в Америці було. Там у них є республіканці й демократи, ви ж чули. Отже сім’я демократів запросила на вечерю республіканця з маленькою дочкою. У дівчинки, серед іншого, спитали, що б вона зробила, якби стала президентом США. І вона така каже: «Я б нагодувала всіх бездомних і дала б їм дах над головою». Родина демократів посміхається: «Ласкаво просимо в партію демократів, люба!».