Роджер Желязни - Володар Світла

уздовж однієї зі стін — прозорої, — терлись об неї. З кімнати під назвою «Викрад» видно було затінені стежини джунглів.

Саме в цій кімнаті, стіни якої були пообвішувані викраденими за минулі життя скарбами, у Гельби гостював той, кого звали Семом.

Гельба був/була бог/богиня злодіїв.

Справжньої статі Гельби не знав ніхто, бо ця особа змінювала рід із кожним перевтіленням.

Сем дивився на гнучку темношкіру жінку в жовтому сарі й вуалі тієї ж барви. Сандалі й нігті її були кольору кориці, а чорне волосся вінчала золота діадема.

— Співчуваю, — мовив Гельбин ніжний муркотливий голос. — Лиш у ті цикли життя, коли втілююсь у чоловіка, орудую я своїм Атрибутом і власне грабую.

— Але ж ти, мабуть, можеш прибрати свого Образу?

— Звісно.

— І здійняти Атрибут?

— Можливо.

— Але не зробиш цього?

— Ні, поки я в жіночій подобі. У чоловічій же залюбки викраду будь-що будь-звідки... Бачиш он там, на дальній стіні, дещо з моїх трофеїв? Той великий плащ із синього пір’я належав Шріту, вождю демонів-катапутнів. Плащ викрадено з його печери, поки спали його цербери, моїм же дурманом і одурманені. Отой клейнод із мінливою формою забрано не абиде, а з-під самісінької Бані Жеврива, чіпляючись за неї присмоктувальними дисками на зап’ястках, колінах і пальцях ніг, тоді як Матері внизу...

— Годі! — обірвав Сем. — Я знаю всі ці байки, Гельбо, бо ти постійно їх оповідаєш. Від твоєї останньої зухвалої крадіжки, як-от ті давні, минуло вже стільки часу, що, гадаю, вихвалятися цими давніми славними подвигами доводиться якнайчастіше. Інакше й самі Старші Боги забули б про твої колишні заслуги. Бачу, що прийшов не туди, куди треба, тож спробую десь-інде.

Він підвівся, буцімто збираючись іти.

— Зажди, — почулося від Гельби зі схвилюванням.

Сем призупинився.

— Що?

— Принаймні скажи мені, що за крадіжку замишляєш. Може, я щось пораджу.

— А що мені навіть із найкориснішої поради від Владці Злодіїв? Слова мені не потрібні. Потрібні дії.

— Ну, може... Розповідай!

— Гаразд. Хоч я й сумніваюся, що тебе зацікавить аж таке тяжке завдання...

— Облиш-но дитячу психологію й кажи, що саме треба вкрасти.

— У Музеї Небес, ретельно збудованому комплексі під постійною охороною...

— І завжди відчиненому. Кажи далі.

— У цій будівлі, у захищеній вітрині, за якою наглядає комп’ютер...

— Їх зможе подолати той, кому не забракне вправності.

— У цій вітрині виставлено на манекені сіру лускату уніформу. А з нею — чимало зброї.

— Чиєї?

— Це був прадавній стрій того, хто бився в північному прикордонні під час війн із демонами.

— Хіба то був не ти?

Сем нахилив голову, ховаючи усмішку, і провадив далі:

— Мало кому відомо, що складник цього експоната — предмет, відомий колись як Талісман Ув’язнювача. Може, він уже втратив усю свою силу, але, з другого боку, міг і не втратити. Він слугував для фокусування особливого Атрибута Ув’язнювача, і той гадає, що знову його потребує.

— Який саме предмет треба викрасти?

— Широченний пояс із мушель на талії манекена. Рожево-жовтий. Ще й напханий мікромініатюрними схемами, які навряд чи можна відтворити в наш час.

— Ну, це не така вже й велика крадіжка. Може, і в цій подобі на неї зважуся...

— Це треба зробити скоро або не робити взагалі.

— Як скоро?

— Боюся, упродовж шести днів.

— І що ж ти заплатиш мені, якщо передам цю річ тобі в руки?

— Заплатив би будь-що, якби мав хоч щось.

— Он як. Потрапив на Небеса бідаком?

— Так.

— Ото біда.

— Якщо втечу, назвеш свою ціну.

— А якщо ні, то зостануся ні з чим.

— Якось так.

— Дай поміркую. Може, зроблю це й залишу тебе в боргу заради потіхи.

— Прошу, не міркуй надто довго.

— Сядь поруч, Ув’язнювачу Демонів, і розкажи мені про дні своєї величі, коли ви з безсмертною богинею поїжджали світом, сіючи зерна хаосу.

— Давно це було...

— А якщо ти переможеш-вирвешся, чи можуть ті дні вернутися?

— Можуть.

— Приємно чути. Так...

— То ти це зробиш?

— Слава, Сіддгартхо! Визволителю В’язнів!

— Слава?

— І буча, і чвара. Хай знову гримне грім!

— От і добре.

— А тепер розповідай мені про дні твоїх подвигів, а я знову розкажу про свої.

— Гаразд.

Владар Крішна, одягнений у шкіряний пас, гнався крізь ліс, переслідуючи владарку Ратрі, яка не схотіла віддатися йому після репетиції бенкету. День був ясний і запашний, але й наполовину не такий запашний, як сарі кольору опівнічно-синього неба, що його він стискав у лівій руці. Вона бігла попереду під деревами, він — слідом; коли звернула на бічну стежку, що вела до прогалини, він на мить згубив її з очей.

Коли він забачив її знову, вона стояла на горбику, здійнявши голі руки над головою і звівши докупи кінчики пальців. Очі були напівзаплющені, а єдиний предмет її одягу, довгий чорний серпанок, струменів навколо білої та сяйної постаті.

Тут він збагнув, що вона прибрала свого Образу й, можливо, збирається поорудувати Атрибутом.

Захеканий, він рвонув до неї на горбик, а вона розплющила очі й усміхнулася йому назустріч, опускаючи руки.

Коли він до неї потягся, вона жбурнула йому в лице свій серпанок, і він почув її сміх десь у безконечній ночі, що накрила його з головою.

Ніч була чорна, беззоряна й безмісячна, і ніде не було ані просвітку, ані проблиску, ані іскринки, ані жаринки. Пітьма, що впала на нього, була сестра сліпоті.

Він фиркнув, і сарі вирвали в нього з пальців. Він, здригнувшись, зупинився й почув, як десь поруч дзвенить її сміх.

— Забагато собі дозволяєш, владарю Крішно, — сказала вона йому. — Замірився на недоторканну святість Ночі. За це я покараю тебе — ця темінь певний час залишиться на Небесах.

— Я не боюся темряви, богине, — відповів він, пирхнувши.

— Тоді й справді в ядерцях твої мізки, владарю, як то часто казано. Бо ж стояти заблудному й засліпленому посеред Канібурри, де на ненапад її мешканців уповати мусиш, і не боятися — це, про мене, трохи нерозсудливо. Бувай, Темний. Можливо, побачимося на весіллі.

— Чекай, прегарна владарко! Приймеш мої вибачення?

— Ще б пак, бо я їх заслужила.

— Тоді прибери цю ніч, що її ти напустила на це місце.