Степан Андрійович Бандера - Перспективи Української Революції

для справи української державности є якась користь з того, що Україна є репрезентована Мануїльським, що в світову опінію втискається уявлення про Україну, як про підголоска Москви? Чи не краще, щоб ім'я України не стояло як одна з больше-вицьких фігур, але виключно було синонімом і символом протибольшевицької і протимосковської революції, яка несе розвал СССР, зламання московського імперіялізму, смерть большевизму? Чи краще, щоб слово Україна лунало в світі тільки безкомпромісовою визвольною боротьбою, що Москва боїться самої згадки про Україну в світі, чи щоб Мануїльські представляли світові осідлану, слухняну Україну, що її большевики вже можуть спокійно показувати? Чого важче досягнути на міжнародньому форумі, в світовій опінії: чи здобути визнання для справжньої революції, розправи з большевицькою Москвою, — а іншого шляху немає, — чи направити, відродити все те, чим обтяжить ім'я України так звана УССР?

Чи для справи побудови УССД може мати серйозне значення т. зв. тяглість української державности з УССР як останнім вогнивом? Для чиєї справи в спадщині після УССР знайдеться більше корисного для натягання в міжнародньо-правдивому змислі: для справи суверенности і соборности Української Держави, чи для нового московського загарбницького імперіялізму? Та загалом, коли, який народ здобув чи забезпечив свою державну незалежність самою об'єктивною рацією своєї справи перед міжнароднім правом? Пощо ж зводити на манівці самостійницьку думку?

І нарешті, чи доцільно й припустимо казати, що українська держава має добровільно брати на себе гіпотеку по УССР, усі ті зобов'язання, обтяження різного роду, що їх большевики роблять і ще зроблять під фірмою УССР? Всі обтяження внутрішнього й зовнішнього порядку, а серед них, крім того, що вже зроблено, можуть бути різні договори, воєнний стан УССР супроти інших держав і т. п.

Що ж то мала б бути за самостійницька та ще й революційна політика, яка готова так скоро і легко зміняти генеральну лінію супроти ворожого стану в зв'язку зі зміною політичної декорації ворога? І то тільки тому, що, може, колись вдасться мати з того якусь користь.

* * *

Намагання з'ясувати перед зовнішнім світом сучасну визвольну боротьбу за тією ж концепцією веде до її знецінення. Надати українській революції характер тільки протирежимної боротьби, державного перевороту, а не історичної боротьби України з Росією — значить здеґрадувати її з погляду міжнародньої політики до якости таких протикомуністичних сил, як, напр., російський антибольшевицький рух.

У сучасному міжнародньому житті домінує многобічний конфлікт між СССР і рештою світу. Цей конфлікт складається з двох головних елементів: боротьби з комунізмом, який прагне опанувати ввесь світ, і з експанзивним, загарбницьким імперіялізмом Росії. Ці обидва чинники є сплетені в одну цілість, діють по одній лінії, підсилюючи один одного. Але в дальшому розвитку вони можуть існувати й діяти відокремлено, а таке розділення ще не ліквідує жодного з них. Тобто, усунення большевизму в Росії ще не збиває російського імперіялізму, який може існувати й виступати так само в іншому вигляді, але з такою самою загрозою для зовнішнього світу. І комунізм ще цілком не згине з своїм падінням у Росії, він може ще існувати в різних країнах. Відповідно до цього в міжнародній політиці клясифікуються сучасні протибольшевицькі сили в аспекті розвитку на дальшу мету. Вони оцінюються згідно з тим, по якій лінії протиставляться большевизмові: чи тільки як експанзивному комунізмові, чи теж як формі російського імперіялізму, а особливо — чи вони так само будуть протиставитися кожному наступаючому російському імперіялізмові, без уваги на те, в якій формі він не виступав би. Ще іншу оцінку мають сили, які прагнуть повного знищення російського імперіялізму, унеможлквлення йому відродитися.

Коли світ розумітиме українську визвольну політику лише як змагання до перевороту в УССР, до зміни ладу, усунення самого большевизму, тоді він буде враховувати її до складу таких чинників, які активно виступають проти большевизму, до його розвалу, але роля яких в дальшому розвитку ще не е детермінована, ще може бути різною. Для нашої визвольної політики важливим є, щоб українська визвольна революція була повністю оцінювана, як продовження історичної боротьби України з Москвою, з московським імперіялізмом, і то всякої породи, не тільки большевицької. Ця боротьба не припиниться але до повного зреалізування нашої мети, якою є цілковий розрив між Україною і Москвою, відбудова Самостійної Соборної Української Держави, розвалення СССР і побудова самостійних, національних держав у підсовєтській Европі й Азії, повний розгром російського імперіялізму та створення навколо Росії, замкненої в її власних кордонах, такої системи держав, щоб вона не могла більш виступати з імперіялістичною аґресією. І далі, щоб світ знав, що Україна буде продовжувати боротьбу проти всяких сил, які хотіли б її поневолювати, нищити її державну незалежність і суверенність, або які посягали б по українські землі.

Маючи таку правильну оцінку своєї ролі, Україна буде зараховуватися в міжнародній політиці не тільки як сила в поборюванні большевизму, але як тривкий фактор, що протиставиться всякому російському імперіялізмові, як противник всякого стану поневолення, як активний чинник і наріжний камінь цілого укладу на Сході Европи й у підбольшевицькій Азії. В такому розумінні українська революція стає подвижником далекосяглих і тривких змін у тому просторі, які створять цілком нову констеляцію. Щоб така належна оцінка української справи закріпилася в міжнародній політиці, треба, щоб світ побачив, що українська національна визвольна революція є відповідно сильна і має за собою готовість, вирішення українського народу боротися по тій лінії до кінця, до перемоги за всяку ціну. Вся революційна боротьба, яка тепер ведеться, дає належний доказ, що так є. Вона дає теж найкращу базу для відповідної зовнішньо-політичної праці.

Українська закордонна політична акція мусить належно впоратися з завданням. При цьому дуже важливим є те, щоб у постановці закордонної роботи, в репрезентуванні генеральної лінії визвольної політики була належна чіткість і послідовність. Треба якнайвиразніше підкреслювати те, що наша боротьба — це боротьба України з Росією, боротьба безкомпромісова, безперервна в історичній послідовності. Тільки за такі безкомпромісовости і рішучости, з такою генеральною лінією можна належно ставити нашу зовнішню політику.

Однією з причин висування фальшивих концепцій в українській політиці є помилкова оцінка значення різних моментів у міжнародніх взаєминах. У деяких людей ще панує переконання, що зовнішня політика державних народів керується ідеологічними мотивами, що питання про приязне чи вороже ставлення якоїсь держави до інших народів вирішується передусім або великою мірою подібністю чи протилежністю пануючих у них державних доктрин, систем і суспільних устроїв. Було б наївним думати, що війни, ривалізації, антагонізми, союзи, коаліції й усі найважливіші стосунки поміж державами й народами, які ведуться під ідеологічними знаменами й