Микола Голубець - Велика історія України

- новгородської й турово-пинської. Другий з черги старшинства Святослав, що княжив дотепер на Волині, дістав Чернигів з більшою частиною Сіверщини, землі радимичів і вятичів та Тмуторокань. Південну частину Сіверщини з столицею в Переяславі дістав улюблений син Ярослава Всеволод, якого батько був би дуже радо бачив на київському столі, але для цього він був замолодий. Ігор дістав Волинь, Вячеслав Смоленськ. Як поділено решту земель, про те літопис не говорить. Правдоподібно Святослав дістав ще муромську волость, а Всеволод - Ростов, Суздаль, Білоозеро й Поволжа. Син новгородського князя Володимира Ростислав дістав мабуть Червенські Городи.

Вмираючи, Ярослав не жалів поучень та напімнень своїм синам, щоби вони жили в згоді й мирі, шанували право старшого й ніколи не посягали силою за неналежним їм уділом. В основу династичного устрою поклав він поширене тоді в Европі право старшинства (сеніорат) бережене в той спосіб, що найстаршому зпоміж княжої рідні належався великокняжий стіл у Києві й він мав користуватися повагою «в місце батька», а щоби задержати рівновагу сил поміж князями, то Ярослав подбав про те, щоби нічиї волости не були вкупі, але щоби всі були розкинуті нарізно.

Алеж право сеніорату, гарне в теорії, виявилося погубне в практиці тимбільше, що на прю з ним стануло друге, неписане «право» так зване вітчинне: мовляв волость батька належиться синам. Зустріч одного права з другим у практичному житті створила стільки міжусобиць і кривавих коромол, що велика українська імперія Володимира і Ярослава дуже скоро розпалася на цілу низку удільних князівств, що не могли вже й думати не то про поширення своїх меж коштом сусідів, але й про збереження власної незалежности та успішний опір черговій навалі зі сходу.

ЯРОСЛАВИЧІ

Ще не закінчилися похоронні обряди над тілом Ярослава Мудрого, як повторилося те саме, що було по смерти Святослава й Володимира. Люди не змінилися й не змінився на краще закон про наслідство. А якби й він був ідеальний, то нікому було заступитися за його повагою. А змагання до влади й незалежности, що руководило наслідниками Ярослава, не було їх особливою прикметою чи хибою. Міжусобиці й коромоли шаліли тоді скрізь, а в нас вони скінчились сумніше тільки тому, що впоряд з ними підрізували українську державність дикі кочівники…

Хоч Ярослав й заповів своїм синам, щоби вони берегли права старшинства у відношенні до київського стола; то це були тільки гарні слова й побажання, проти яких стануло само життя. Ідея збирання українських земель ще була жива, тільки не було вже людей, щоби її перевели в життя.

Володимир Великий утратив сім літ на те, щоби обєднати у своїх руках батьківські землі. Ярослав Мудрий боровся за те саме вже двацять літ. З наслідників Ярослава син його Всеволод опанував велику частину батьківщини. Помітних успіхів у збиранні земель добився син Всеволода Володимир Мономах й нарешті останнім із щасливих «збирачів» був син Мономаха Мстислав. Чим далі тим більше заникала й переживалася ідея збирання земель й висовувалася на перший плян ідея волосної окремішности.

Ізяслав

Наслідник Ярослава Мудрого на київському столі Ізяслав, не одідичив багато з батьківських прикмет. Правда, літописець малює його портрет дуже симпатичними барвами, мовляв: «він був гарний з себе, високий на зріст, ввічливого характеру, ненавидів кривду, любив правду, не було в ньому ні підступу ні хитрости, був простий умом і злом не платив за зло». Прикмети, як бачимо симпатичні, але як на володаря київського стола було їх трохи мало. Не маючи багато енергії й підприємчивости той «простий умом» князь ділиться своєю владою з старшими братами - Святославом і Всеволодом. Без них не приймає ніякого важнішого рішення, разом з ними складає закони, робить порядки поміж молодшими братами й разом з ними йде походом на торків. Разом з ними висаджує слабших братів з уділів, з ними теж спільно поширює свої ї їхні волости. Був це тихий тріюмвірат, що за браком одної сильної індйвідуальности, старався йти слідами Володимира й Ярослава в збиранні земель. Ця братня спілка користалася з смерти інших братів й, виганяючи з їхніх земель їх синів, загортала ті землі собі. Між іншими вони то примусили Ростислава покинути Червенські Городи й тікати в далеку Тмуторокань, що він її опанував та ставши небезпечним для сусідів, згинув від грецької отрути в Херсонесі, на бенкеті. При тій нагоді літописець теплими словами згадує цього предка галицької династії, мовляв «був Ростислав муж добрий до бою, зростом високий і гарний з лиця та ласкавий для вбогих».

Всі три брати разом ідуть присмирювати полоцького князя Всеслава, що був захопив Псков та зайняв і пограбив Новгород. На ріці Немизі зустрілися брати й почалася нещаслива для Всеслава кривава й безпощадна січня, оспівана у Слові о полку Ігоревому:

«На Немизі снопи стелють головами, молотять сталевими ціпами,

На тоці життя кладуть, віють душу від тіла,

Немези криваві береги не добром засіяно, а кістками синів руських»…

Всеслава полонили з обома синами й увязнили в Києві, а полоцька волость перейшла до старших Ярославичів. Остаточно спільними силами здобули собі три старші Ярославичі - Волинь з Галичиною та Полоцьк, які взяв собі Ізяслав, що зате відступив Святославові Новгород, а Смоленськ взяв собі Всеволод. Але дальший хід внутрішної гризні перебила на момент небезпека з степу.

Торки

Вслід за печенігами, що їх і у 1034 р. розгромив під самим Києвом Ярослав, появилася в українських степах орда узів, що їх наш літописець називає торками.

Самих торків було розмірно небагато, але вони отвирали похід куди численішої орди кіпчаків, що їх наші історичні джерела називають половцями. Торки не зважувалися нападати на українські землі й трималися осторонь них. Щойно коли натиснули на них половці, вони подалися дещо на захід. І тут власне натрапили на енергійний спротив українських князів, що вперше виступили офезивно проти пришельців із степу. В 1060 р. трійця найстарших Ярославичів (Ізяслав, Святослав і Всеволод) зібравши багато війська, рушила на конях і на човнах проти торків. Торки навіть не посміли протиставитися українським військам й пішли за Дунай. Тут вони якийсь час пустошили забалканські землі, поки сильна негода не здесяткували їхньої орди. Тоді частина її піддалася Візантії й була поселена в Македонії, а частина вернула назад у чорноморські степи, де вони здебільша піддалися українським князям, що розселили їх по окраїнах. Сліди торської кольонізації віднаходимо в Київщині, Переяславщині, Чернигівщині та південній Галичині.

Половці

Прогнавши торків, українські князі дістали куди гірше сусідство половців, що