Семен Дмитрович Скляренко - Володимир

списами в руках, або, відбиваючись мечами й стікаючи кров'ю, відступала до Києва. Жило в Родні і в землянках, викопаних на схилах гір понад Дніпром, крім цих воїв, ще багато умільців, що, збираючи руду на берегах і в болотах Дніпра й Росі, варили крицю, лили золото й срібло, кували добрячі мечі, щити, клепали шоломи й кольчуги, прикрашали їх чудовою сканню* (*Скань - кручені із золотих і срібних дротів вироби.), черню* (*Чернь - емалі чорною фарбою по металу.), - вироби роднянських кузнеців знали не тільки на Русі, а й в інших, далеких землях.

Життя цих людей було дуже важким - працюючи на князя й переливаючи золото й срібло, вони самі не мали не тільки золота й срібла, а навіть хліба щоденного, через що випалювали ліси, орали землю, сіяли всяке жито, садили сади, коли з поля налітали орди, тікали в яри й ліси і часом там загибали, думаючи, що, може, їхні діти повернуться до рідних землянок, може, тихо житимуть там, зберуть урожай на полі, яблука в садах.

Отут, біля фортеці над Дніпром, і зупинилась дружина Ярополка, що відступала з Києва. Сюди на лодіях прибув князь із жоною Юлією, Блюдом, сюди - на возах і просто верхи - добились, обливаючись потом, чорні від пороху бояри, мужі ліпші й нарочиті, що втекли з Гори.

Уся ця київська знать, що мала свої тереми на Горі, гюжалування в багатьох землях і навіть тут, над Дніпром і Россю, толком раніше не знала, що то за город Родня, і нині жахнулась - адже це городище, а не фортеця; де, як, з якою силою будуть вони тут битись...

- Княже! - оточили вони біля воріт Родні Ярополка. - Страшно, загинемо, як миші!

Князь мовчав. Та й що він тепер міг сказати? Від воріт Родні їм було видно неозорі далі, голубі води Дніпра, що котились і котились до моря, на полі біля Росі достигало всяке жито, низовий вітрець доносив принадні, солодкуваті пахощі овочів* (*Овочі - садовина.) древесних.

Але їм було видно й інше - ось на плесі Дніпра із-за устя з'явились північні шнеки, буси, учани, вони розтягались півколом уздовж берега, клали укоті, - шлях Дніпром був відрізаний.

З гори їм було видно, як правим берегом Дніпра посуваються під знаменами Володимира піші воЇ, з полудня й заходу через жовті піщані кучугури летіли комонники.

- Швидше до Родні! Зачиняйте ворота! - велів князь Ярополк.

І бояри, мужі ліпші й нарочиті, бачачи навкруг тільки смерть, кинулись до воріт, туди ж вої, що тримали досі сторожу, - зарипіли жеравці, чорний міст, як віко домовини, піднявся й прилип до дерев'яного зрубу городниці.

У дворі Родні вчинилось велике стовпище - бояри й мужі поспішали зайняти під стінами кращі куточки, ставили там свої вози, розпрягали коней, воєводи й тисяцькі гнали воїв на стіни.

Князь Ярополк з жоною Юлією, оточений гридьбою, пішов вузькими сходами в одній з веж, що нагадували глибокий колодязь, рушив на верх фортеці.

...День, два, три - усі ці дні, а особливо ночами роднянські втікачі ждали, що вої князя Володимира полізуть на стіни, спробують копієм брати Родню.

Але вої Володимира на стіни не дерлись - шнеки й буси його, зупинившись на плесі, одрізали Ярополка від Дніпра, комонники стали на кучугурах і в долині над Россю - так перетинався шлях на південь, у поле, ще багато полків на березі Дніпра й скрізь у ярах і на горах замикали коло, - не копієм думав брати Володимир Родню, а облогою.

Це починало лякати втікачів. Розчинити ворота, вийти в долину й там прийняти бій з воями Володимира дружині Ярополка не доводилось, сидіти отак у Родні - скільки й де взяти для цього сили?!

Особливо непокоїлось боярство. Тікаючи з Києва, вони не все, либонь, зважили, надто поклались на слова Ярополка. Нині він був тут, сидів дні і ночі на верху терема. Бояри хотіли й мусили з ним говорити.

Домовиті, жорстокі на словах і в ділі бояри й ліпші мужі Гори увечері пішли до князя у велику світлицю на верху фортеці, що виходила одним вузьким вікном до Дніпра, а ще одним - трохи ширшим - до Росі.

Князь Ярополк стояв біля вікна, що виходило на Дніпро, сполоханими очима дивився на події, які застиглії, ніби сонні чаплі, на плесі, Юлія сиділа в кутку на простій дерев'яній лаві.

- Добрий вечір тобі й жоні твоїй, княже, - почав боярин Коницар, - ось ми прийшли тебе провідати...

- Спасибі, - відповів кволим голосом Ярополк. - Сідайте, бояри й мужі.

- А ми й постоїмо, - загомоніли бояри, що заповнили світлицю й стояли ще нижче, в півтемряві сходів. - Маємо діло до тебе, кияже.

Наперед виступив Коницар.

- Хочемо запитати тебе, княже, чи довго тут будемо сидіти ?

Ярополк розгнівався. Бояри запитують у нього, свого князя, ніби він винен у тому, що сталось. А хіба не винні вони, що літо за літом підпирали його, змушували робити те, що бажали?!

Він стояв - справжній князь, яким мусив бути, - в золотом і сріблом шитому платні, з мечем біля пояса, напружений, сторожкий, хижий; боярство - кремезні, високі, жилаві, в темних опашнях, із засмаглими ликами, блискучими очима, довгими руками - пильно дивилось на нього.

- Я зробив так, як про це говорили в Києві, - гостро відповів боярству князь, - а буде все так, як мусило бути.

- То будемо загибати, княже?

- Ні! - крикнув він. - Загибати з нас ніхто не буде. Ми з вами та сила, що переможе Володимира. Бояри якусь хвилину мовчали.

- Але, княже, - знову почав Коницар, - де наша підмога - печеніги?

- Прийдуть!

- А ромеї?

- Будуть і ромеї.

- Княже! - загомоніло разом кілька бояр. - А ти послав гінців до імператорів?

- Гінці у Константинополь, самі знаєте, поїхали.

На тому й закінчилась розмова бояр з князем. Мовчки спустились вони в двір, заходились підіймати голоблі на своїх возах, щоб одгородитись один від одного.

День приходить після ночі, ніч замикає день, вже тонкий, схожий на срібний серп молодик прорізався в блакитних туманах над Россю.

Сторожі на городницях дивились у далеке поле й на плесо пониззя, за ними стежили з двору сотні очей, кожному здавалося, що він чув тупіт коней у полі, всім ввижались вітрила на далекому плесі Дніпра, таємничі вогні