Гі де Мопассан - Твори. Том 1

двадцять п’ять років: «Я — ніщо, я не знаю нічого через тебе, через твій материнський егоїзм. Я почуваю себе нездатним до праці, нездатним стати чимось, а я ж не народився для непомітного, нікчемного і нудного життя, на яке засудила мене твоя сліпа любов».

А Жанна, все ще плачучи, благала свого сина:

— Скажи, Пуле, ти ніколи не докорятимеш мені за те, що я тебе надто любила?

І велика дитина здивовано обіцяла:

— Ні, мамо.

— Клянешся в цьому?

— Так, мамо.

— Ти хочеш залишитися тут, чи не так?

— Так, мамо.

Тоді барон рішуче й урочисто промовив:

— Жанно, ти не масш права вирішувати його долю. Робити так — нечесно і майже злочинно; ти жертвуєш своєю дитиною заради свого особистого щастя.

Вона затулила обличчя руками, почала ридати і крізь сльози говорила:

— Я була така нещасна… така нещасна! А тепер, коли я знайшла спокій коло нього, його забирають у мене… Що буде зо мною… зовсім самотньою… тепер?..

Батько підвівся, підійшов і сів коло неї, обнявши її:

— А я, Жанно?

Вона рвучко обняла руками його шию, міцно поцілувала і, все ще схлипуючи, насилу промовила:

— Так… Ти, мабуть, кажеш правду… татусю. Я була нерозумна, але я так странсдала. Нехай їде в колеж.

Не розуміючи добре, що з ним хочуть зробити, Пуле теж почав плакати.

Тоді всі «три матері» почали його цілувати, пестити, заспокоювати, і всі пішли спати з засмученим серцем і плакали в ліжку, навіть барон, що перед тим стримувався.

Було вирішено, що після канікул хлопця віддадуть до колежу в Гаврі, і протягом усього літа його балували ще більше, ніж завжди.

Матір часто брав відчай від думки про розлуку. Вона готувала йому ціле придане, начебто він їхав у подорож на десять років. Нарешті одного жовтневого ранку, після безсонної ночі, обидві жінки і барон сіли з ним у коляску, запряжену парою коней, і вирушили в дорогу.

Йому вибрали вже заздалегідь місце в дортуарі і в класі. Жанна з допомогою тітки Лізон цілий день розкладала його речі в маленькому комоді. Але в комод не влазило й чверть того, що було привезено, і Жанна пішла просити ще один комод. Покликали економа, він заявив, що така сила білизни та речей буде тільки заважати учневі і ніколи не знадобиться йому, і, посилаючись на правила внутрішнього розпорядку, відмовився дати другий комод. Тоді засмучена мати вирішила найняти кімнату в маленькому сусідньому готелі, домовившись із господарем, що він сам буде відносити до Пуле все, в чому той матиме потребу, за першою ж вимогою хлопчика.

Потім вони пройшлися по пристані, щоб подивитись, як припливають і відпливають кораблі.

Сумний вечір спускався на місто, почали потроху засвічувати вогні. Вони зайшли повечеряти в ресторан. Нікому з них не хотілося їсти; вогкими очима дивились вони одне на одного, тим часом, як перед ними то з’являлись, то зникали майже непочаті страви.

Потім тихою ходою всі рушили до колежу. Діти різного віку разом з рідними чи зі слугами сходилися з усіх боків. Багато хто плакав. На великому, ледве освітленому дворі чути було схлипування.

Жанна і Пуле довго обнімались. Тітка Лізон, зовсім забута, стояла десь позаду, затуляючи хусткою обличчя. Але барон, який теж розчулився, припинив сцену прощання, відвівши дочку. Коляска чекала коло брами; вони сіли в неї утрьох і вночі повернулися в Пенль.

Часом у темряві чулось голосне схлипування.

На другий день Жанна проплакала до самого вечора. На ранок вона наказала запрягти фаетон і поїхала в Гавр. Пуле, здавалося, вже примирився з розлукою. Вперше у своєму житті він мав товаришів і тепер аж крутився на стільці в приймальні, так хотілось йому бігти до них гратися.

Через кожних два дні відвідувала його Жанна, а неділями забирала додому. Не знаючи, що робити під час уроків, вона просиджувала в приймальні, не маючи ні сили, ні рішучості покинути колеж. Директор запросив її до себе, і попросив приїздити не так часто. Вона не звернула на це уваги.

Тоді він попередив її, що коли вона й далі буде весь час турбувати свого сина й заважати йому гратися під час перерв і вчитися, то доведеться повернути його додому; про те ж повідомили й барона. Тоді її почали стерегти в Пеплі, як ув’язнену.

Вона чекала канікул з більшим нетерпінням, ніж її син.

Постійна тривога хвилювала її душу. Вона почала блукати по околицях, цілими днями гуляючи з Мас акром і мріючи серед безлюддя. Іноді вона сиділа так аж до вечора, дивлячись на море з височини прибережної кручі, іноді спускалася через ліс до Іпора, відновлюючи під впливом спогадів свої колишні прогулянки. Який же він був далекий, той час, коли вона бігала по цих самих місцях молодою, сп’янілою від мрій дівчиною!

Щоразу, як вона бачила сина, їй здавалося, що розлука тривала років десять. З місяця в місяць він виростав, мужнів, з місяця в місяць вона старіла. Батько здавався їй братом, а тігка Лізон, яка, зів’явши в двадцять п’ять років, відтоді зовсім не постаріла, мала вигляд старшої сестри.

Пуле майже не вчився; він пробув два роки в четвертому класі, абияк пройшов третій і знов залишився на два роки в другому, а коли опинився в класі риторики, йому виповнилося вже двадцять років.

Він став високим білявим юнаком з густими бакенбардами і помітними вже вусами. Щонеділі сам приїздив тепер у Пепль. Він уже давно брав уроки верхової їзди і тому просто наймав коня і проїздив увесь шлях за дві години.

Зранку Жанна йшла йому назустріч із тіткою і бароном, який горбився все більше й ходив, як дідусь, заклавши руки за спину, ніби боявся впасти наперед і розбити собі носа.

Тихенько йшли вони по дорозі, іноді сідаючи над рівчаком і дивлячись удалечінь, чи не видно там вершника. Як тільки його помічали — чорну цяточку на білій лінії дороги, всі троє починали махати хустками; а він пускав свого коня галопом, щоб, як вихор, з’явитись перед ними, що страшенно лякало Жанну і Лізон і захоплювало діда, який кричав «браво» з ентузіазмом безсилої людини.

Хоч Поль на цілу голову переріс свою матір, вона все ще поводилася з ним, як з хлопчиком, і досі питаючи його:

— Чи не змерзли твої ніжки, Пуле?

Коли ж після сніданку він прогулювався перед ганком з цигаркою в зубах, вона відчиняла вікно й гукала йому:

— Не виходь без капелюха, благаю тебе, ти схопиш нежить.

Страшенний неспокій охоплював її, коли