Дік Френсіс - Фаворит

Дядечко Джордж отямився. Він здавався тепер зовсім старим і хворим, ніби все раптом у ньому обірвалося. У мене до нього не було жодної краплі співчуття, та й пригнався я не для того, щоб висловлювати повагу до дядечка моєї Кет, а щоб покінчити з фірмою «Марконі» та врятувати честь і кохання своєї милої.

— Поліція буде тут за хвилину, — почав я. Він заворушився в кріслі й мляво підвів свою пухку руку. — Вони чули все, що ви наказували по радіо, — Очі злочинця розширилися.

— Двадцять третій, — знову знавіснів він, — двадцять третій чомусь не відповідав…

Я кивнув.

— Вас звинуватять у підбуренні до вбивства. Це щонайменше довічне ув'язнення. Подумайте, — підкреслив я. — Подумайте про дружину. Адже ви все робили для неї — чи не так? — аби вона могла жити в розкоші, до якої звикла? — Це були мої здогади, але я був певен їх, а він не заперечував. — Ви надто довго захищали її від реального життя. Що станеться з нею, коли вас арештують, будуть судити, а може, й повісять?

«Або з Кет», — скрушно подумав я.

Дядечко Джордж слухав і дивився на мене, погляд його спинився на револьвері, якого я тримав.

— Ще можна встигнути, — підтримав я. Коротка мовчанка.

Десь у далині завила сирена поліцейської машини. Він теж почув. Глянув на мене з ненавистю, але діватися було нікуди, і він це добре знав.

— Поліція, — сказав я. Сирена наближалася.

Я зробив три кроки до дверей, повернувся й кинув револьвер йому на коліна. Коли його в'ялі пальці вчепилися в нього, я вийшов за двері й хутенько збіг рипучими сходами вниз. Зовнішні двері все ще були відчинені. Я вийшов і щільно причинив їх за собою.

Ховаючись попід стінами, я крався до сусіднього будинку й ледве встиг непоміченим забігти туди. Дві поліцейські машини вискочили з-за рогу й рвучко загальмували.

В кафе напроти погасло світло. Офіціантка пішла додому. Я не чув пострілу. I раптом здригнувся, уявивши, Що дядечко Джордж, опанувавши себе, стане стріляти в поліцію, замість того, щоб убити себе. Револьвером, який я так турботливо пхнув йому до рук!

Коли дверцята поліцейської машини відчинились і з неї вийшли здоровані в чорному, я кинувся був попередити, що розшукуваний ними злочинець має зброю. Та відданість дядечка Джорджа тітоньці Деб перемогла, і я подумав, що постріл, який щойно пролунав за неоновою вивіскою в темній кімнаті, був найкращим його дарунком для неї.

Я ждав кілька хвилин у під'їзді, аж поки почали збиратися цікаві, увагу яких привернув постріл і поліцейські машини. Я пірнув у натовп і неквапно пішов геть.

Через кілька поворотів надибав телефон-автомат, але, полізши до кишені, не виявив дрібної монети. Коли дзвонив Лоджу, витратив геть усе, й тепер зосталися лише срібняки. Отоді й пригадав про шкарпетку та її вміст. Розв'язав, висипав трохи мідяків на долоню, запхав одразу чотири в проріз і назвав телефон Піта.

Той відповів за другим дзвінком.

— Слава богу! — зрадів він. — Де ти запропастився?

— Мандрую по Сассексу.

— А де Адмірал?

— Мені довелось… припнути його до дерева на галявині.

Піт почав лаятись, та я перебив:

— Ти можеш послати по нього фургон? Хай водій заїде за мною до Брайтона. Я ждатиму його біля пірса. I ще ось що… Чи немає в тебе докладної карти Сассекса?

— Карти? Ти що, здурів? Не знаєш, де кинув коня? Невже отак прив'язав кращого рисака в королівстві й забув де? — У голосі його бринів відчай.

— Одразу знайду його, коли матиму карту. Не зволікай. Потім усе тобі розповім. Це довга казка.

Я повісив трубку й замовив «Блакитне каченя». Фельдфебель Томкінс сам підійшов.

— Ворога знищено, — доповів я. — «Таксі Марконі» більше не існує.

— Безліч людей дякуватимуть вам за цю новину, — відповів дужий голос, і в ньому вчувалося тепло.

Я вів далі:

— Проте операція триває. Може, візьмете на себе турботу про одного полоненого й передасте його в руки поліції?

— Охоче.

— Тоді виходьте до пірса, я підберу вас.

— Єсть, — відповів фельдфебель.

Коли я прийшов до пірса, він уже стояв там. Зовсім стемніло, й тьмяні ліхтарі ледве освітлювали сірі привиди морських хвиль.

Ми недовго чекали. Загримотів фургон, і сам Піт привітав мене з кабіни. Він, я та фельдфебель всілися на задньому сидінні, й, хитаючись у такт фургонові, я розповів їм докладно, що відбувалося після того, як Білл помер у Мейденхедській лікарні. Все, аж до моєї останньої розмови з Лоджем. Про свій візит до контори «Марконі» й про те, ким справді був Клод Тіверідж, я змовчав. Бо не знав, як англійські закони оцінюють спонукання до самогубства, та й взагалі вирішив нікому цього не казати.

Піт дещо вже знав, а також Томкінс, проте довелося ще багато чого пояснювати, щоб вони зрозуміли.

Водієві я дав свої координати щодо розташування шляхового стовпа, й, звіряючись із картою, яку привіз Піт він хутко приставив нас на місце.

Адмірал, і Корні Блейк були досі припнуті до своїх сосон. Ми завели коня в фургон і втягнули туди злочинця. Адмірал страшенно зрадів, побачивши мене, а Блейк до смерті нажахався, пізнавши фельдфебеля Томкінса. Очевидно, це він бив його пляшкою по голові під час нападу на кав'ярню.

Я вийняв з кишені кастет напасника й простягнув Томкінсу.

— Ось зброя полоненого, — сказав я.

Томкінс узяв кастет і примірив собі на руку. Блейк метнув на нього переляканий погляд, скотився з підстилки й знепритомнів.

— Якщо не заперечуєте, повернемось до іподрому, — сказав я. — Там зосталася моя машина: треба подивитися, чи ще ціла.

Вона стояла одна-однісінька на плацу. Місяць, що сходив, відбивався на лискучій поверхні. Я вийшов, побажав Томкінсу й Пітові всього найкращого й потім ще довго задумано споглядав червоні вогники фургона, аж поки вони не щезли в пітьмі.

А тоді сів у машину, запустив мотор і віддався на його волю, не бажаючи більше думати ні про що. Не хотілося сидіти на нудному допиті брайтонської поліції, отож спрямував свого «лотоса» до Котсуолда.

Цікавість завела мене в Портсмут (я сподівався, що публічна бібліотека ще відчинена). Так воно й вийшло. Попрохав потрібний том Британської енциклопедії та знайшов слово «Чічен-Ітца». Першого разу він написав його правильно.

То був зовсім не імператор, а столиця стародавнього племені майя, індійської народності, що буйно розквітала в Центральній Америці півтори тисячі років тому.

Я дивився на сторінку, поки літери не почали розпливатися перед очима.

Що сталося потім, було, певно, запізнілим наслідком жаху, який опанував мене під дулом револьвера дядечка Джорджа, сильного голоду