Марина та Сергій Дяченко - Зло не має влади

драного плаща, і я боялася, що тканина займеться.

— Ти бачиш, некроманте, — принц-деспот посміхався, — я добре вивчив людську натуру. Дівчинка буде як шовкова… Або я просто закопаю її де-небудь у лісі. У тім світі є ліс?

— Є.

— Чудово. Я йду до своїх вояків, некроманте. А твоя справа — мертвяки.

— Домовилися.

Якби зараз вони подивились угору — напевно помітили б мене. Розвиднялося: вікна виділялися сірими плямами, але внизу ще панувала пітьма. Принц-деспот узяв одну свічу з канделябра й покрокував до дверей; рухався він упевнено, начебто все життя провів у некромантовому замку.

Максиміліан підніс руки.

У його долонях виник білий ніж, блідий, ніби з криги. Довгі пальці ворушилися, начебто зішкрібаючи нігтями фарбу зі стіни. Ніж розпався в повітрі, зник — і відразу з’явився знову в спині деспота, який виходив із зали.

Почулося моторошне чвакання.

Деспот упав на коліна. Щось прошипів; хотів озирнутись — і не зміг. Повалився ниць. Білий ніж у його спині здригнувся й розтікся туманом. Страшна людина, мій давній знайомий, лежав обличчям униз на мозаїчній підлозі, без руху. Без крові. Немов п’яничка на газоні.

Максиміліан, як і раніше, сидів у кріслі. Пальці в нього посмикувалися.

— Ліно, — погукав він, не підвищуючи голосу.

Я подумала: що це? Він згадує мене? Він думає про мене?!

— Я чую тебе. Знаю, коли ти ввійшла… Іди мерщій. Повертайся до себе. Тут буде… спека.

— Ти вбив його?!

Максиміліан підняв до мене лице — дуже біле:

— Іди, зараз почнеться.

Я перелізла через поруччя балкону. Останньої миті злякалася. Незграбно балансуючи посохом, спланерувала вниз — подалі від Максиміліана.

Некромант не рухався. Я скерувала посох на тіло принца-деспота; посох мовчав. Мрець не був небезпечним для мене.

— Ти про щось дізналася? — тим само рівним голосом запитав Максиміліан.

— Про те, що ти вбивця.

— Так. Я вбиваю людей. Я піднімаю мертвих. Я некромант.

Він сам здавався цієї миті заведеною порцеляновою лялькою.

— Ти завжди був некромантом, — сказала я невпевнено. — Але це ж не заважало тобі…

Я ледь була не сказала — «дружити зі мною».

— Про що ти дізналася, Ліно? — у його механічному голосі нарешті прорізалися людські нотки: нетерпіння й занепокоєння.

Я вагалася. Розправа Максиміліана з принцом-деспотом вразила мене; чого чекати далі? Мертве тіло на мозаїчній підлозі вабило погляд. Але й не можна було спускати з ока вбивцю.

— Чому ти вбив його в спину?

— Тому, що він мав дурість повернутися до мене спиною.

— Але це ж підло.

— Я некромант чи Дід Мороз?

Ми дивилися одне на одного. Для нічного зору вже надто розвиднілося, для звичайного було ще надто сутінно. Уся ця величезна зала, павуки, що нечутно спускалися нитками і злітали в темряву, далекий стогін вітру під дахом, кажанячі зграї, мертвий деспот при вході — все це було таке нереальне, моторошне, що в мене мороз пробіг поза спиною. Справжнім некромантом Максиміліан зробився тільки зараз; колись були самі балачки.

Я згадала, як він пив, збираючись підняти з могили Лісового Воїна. Як він трусився, ще хлопчиськом, якщо заходив у звичайний склеп. Він ненавидів себе за цю «слабкість», але він же не був некромантом до сьогодні!

— Слухай-но, ти ж мерців… — я затнулася, не зважуючись сказати «боїшся». — Навіщо ти…

Він мовчав. Очі в нього були як шліфований мармур. Я пожалкувала про свої слова та змінила тему — однак невдало:

— Навіщо ти покинув мене? Навіщо обпоїв? Щоб я проспала твою зраду?

— Це не зрада. Єдиний шанс порятувати Королівство.

— Ти хочеш здолати Сарану? — запитала я безнадійно.

— Не я. Королівство. Якщо я стану таким само сильним королем, яким був… Оберон, ми встоїмо.

Він ледь затнувся, вимовляючи королівське ім’я.

— Але ти ж некро…

Тепер затнулась я. Максиміліан серйозно кивнув:

— Правильно. Це буде Чорне Королівство. Стильний чорний колір до лиця великому магові, чи не так?

Я не знайшла, що відповісти.

— Їсти хочеш? Пити? Можна приготувати млинчики і…

— Не хочу.

— Гидуєш?

— Не хочу.

— Добре… Про що ти дізналася? — він зчепив свої довгі страшні пальці. — Про те, що короля не можна повернути?

Мені почулася надія в його останніх словах. Начебто він чекав, що я підтверджу: так, це правда.

— Я…

У миті, коли треба міркувати дуже швидко, іноді потрапляєш у ступор. Стовбичиш, мов пень, а всі думки кудись повивітрювалися з голови, але ж саме зараз і трапилася нагода показати, на що ти здатен!

— Ну, чому ж, — почала я, намагаючись додати голосові холодної впевненості. — Навпаки. Я дізналася, хто вчинив чаклунство й хто за цим стоїть. У мене на руках знаряддя злочину.

— А головне? Головне — як його повернути, ти знаєш?

Я вагалася.

Максиміліан напевне відчує неправду, якщо я скажу — «знаю». Але зізнатися в безпорадності зараз, після всього, що я бачила й чула… язик не повертався.

— Я так і думав, — тихо сказав Максиміліан. — Дякую, Ліно, знаю, що ти зробила все можливе. Тепер…

Зовні щось загриміло. Почулися хрипкі, далекі звуки рогу.

— Вони прийшли, — Максиміліан підвівся. — Гори затримають їх ще днів на два. Ми зробимо так, щоб у цих горах лягло якомога більше трупів, а вночі…

Він раптом затнувся. Продовжив іншим голосом, скоромовкою:

— Ліно, будь ласка, йди. Я не хочу, щоб ти це бачила.

— Чому? — тихо запитала я. — Ти що ж… соромишся?

Не знаю, хто мене смикнув за язика. Та Максиміліан здригнувся, начебто його шпицею проткнули.

— Ні, не соромлюся, — відгукнувся холодно й рівно. — Якщо в тебе міцні нерви… Що ж, залишайся. Дивись.

Далекі сурми вили безперестанку. Максиміліан покрокував до дверей. Чорний плащ струменів за ним у повітрі, мов приспущений прапор. Я розсудливо трималася подалі.

— Візьми.

Він витяг щось із кишені, обернувся, кинув мені — через усю відстань, яка розділяла нас. Я дозволила цій речі впасти, «обмацала» посохом і тільки по тому взяла до рук. Це був залізний череп на іржавій шпильці — завбільшки з великий брелок для ключів, грубо зроблений, тьмяний.

— Це охоронна грамота. Перепустка.

— Навіщо?

— Щоб не кидалися мертвяки. Втім, як хочеш.

* * *

Я пришпилила череп до холоші на рівні коліна. Не хотілося носити на собі таку гидоту, але мертві арбалетники в скелях стріляли влучно. А ще кістяки при вході…

З карниза я вибралась на галерею. Ранок був похмурий, раз у раз зривався дощ, налітав рвучкий вітер, пробирав до кісток; я не пам’ятаю, щоб у Королівстві коли-небудь було так холодно. Роги Сарани, чиї передові загони дісталися нарешті до скель, ревли надсадно й монотонно.

Я обернула посох навершям до себе. Тепле зелене світло обігріло спершу обличчя, потім груди. Теплі потоки заструменіли під