Леся Українка - Том 5

Численні переробки, закреслення та дописки в чорновому автографі свідчать про складну та наполегливу працю над твором. Автограф не становить єдиного цілого, має кілька текстових нашарувань і відбиває різні етапи роботи — від первісного до остаточного.

Цікавим є первісний начерк дії І, що іноді скидається на розгорнутий план, де фіксувався зміст окремих сцен і де поетичний текст іде впереміж з прозою, так, як він народжувався у творчій уяві письменниці. Початок твору був такий:

Ліс Лович — старезний, густий, предковічний. Посеред нього простора галява з плакучими березами, з великим прастарим дубом. Галява помалу переходить в куп’я та очерети — то берег лісового озера Нечімного. Саме озеро видко в прориви межи очеретами й кущами, вода в ньому нерухома, вкрита ряскою, лататтям з жовтими квітками та білими водяними лілеями. На озері туман то встає

густою білою пеленою, то хвилює од вітру, то розвивається і одкри-

ває озеро.

Рання весна. Ніжна зелень.

Дядько Лев і Лукаш (молоденький парубок) ідуть — Лев

з сіткою на рибу, Лукаш з коновкою, за поясом ніж. Д[ядько] Лев упереджує Лукаша, щоб допізна не барився над Не-чімним, бо може що лихе спіткати, та й удень самому не дуже-то безпечно. «Ходи зо мною, будеш лико драти, наловиш риби (клов-нею) та раків, та, може, де качок наглянем».

Лук[аш] не хоче, бо з дядьком тра дуже помалу ходити, лика має й так досить, на рибу — не хоче — забродиться та нову одежу покаляє, мати гніватися будуть, а ліпше тута з берези соку наточить та сопілку виріже.

Д [я д ь к о] Л [е в]

Та вже тих сопілок до лиха маєш.

Л у к [а ш]

Ну, скільки ж там? Калинова, вербова та липова — ото й усі! А треба ще й очеретяну собі зробити, та лепсько грає.

Д [я д ь к о] Л [е в]

Та вже бався, бався,

на те бог свято дав. А завтра прийдем,

то будем хижку ставити десь тута

коло Нечімного. Дедалі час

до лісу бидло виганяти. Бачиш —

травиця вже пробилась межи рястом.

Лук [а ш]

То в хижці будемо сидіти літом лиш ви та я?

Д [я д ь к о] Л [е в]

Авжеж — старе й мале,

Воно то, правда, ти вже не малий.

На той рій, як бог дасть, женити будем,

Та сього літа ще иопастухуєш, поки там менші підростуть.

Л у к [а ш]

А як же

казали-сьте, що тут непевне місце?

Д [я д ь к о] Л [е в]

То як для кого. Я, небоже, знаю, як з чим і коло чого обійтися, де хрест покласти, де осику вбити, де просто тричі плюнути, та й годі.

Посієм коло хижки мак-відюк,

Терлич посадимо коло порога, та й не приступиться ніяка сила.

Ну, я це йду, а ти собі як знаєш.

Розходяться. Лук[аш] іде до озера і криється в тумані,

Русалка (водяна випливає на берег)

Дідусепьку! Дідусю! Ой, рятуйте!

Ліс [о в и к]

(малий, бородатий дідок, меткий рухами, поважний обличчям) Чого тобі? Чого кричиш?

Ру с [ал к а]

Там хлопець на дудки ріже очерет.

Ліс [о в и к]

Ото ще, коби всії біди! Яка скупа. Ет, тут хижу думають ставити, то я й то нічого, бо на такі хижі доброго дерева вже ж не візьмуть, а я ж ие жалую так кожного цурупалка, як ти кожної очеретини,

Р [у с а л к а]

Хижку? Ой лелечко! То се тут люди будуть?

Ліс [о в и к]

Дарма, то дядько Лев. Ми з ним приятелі. Се він так собі нахваляється відюком та терличем. Ми з ним помиримось. Якби не він, сього дуба — окраси нашого лісу — давно не було б, уже приїздили німці міряти — 3 сажні навколо. «Поки живу, стоятиме»,— сказав. Отой блазень Лукаш мені не до вподоби...

Р [у с а л к а]

Я його залоскочу!

Ліс [о в и к]

Не смій! Я заприсяг, що ні йому, ні його родині не станеться лиха в моєму обладі. Мені защемило бороду в пень, а він визволив.

Р [у с а л к а] 4т

То нехай лісові його щадять — ми ж водяні. Залоскочу! Ух, весело буде!

Ліс [о в и к]

І не думай собі! Я очерети пов’ялю, і вільхи посушу, і верби потрощу, і буде твоє озеро голе стояти, поки висохне.

Р [у с а л к а]

Ой дідусю, не буду!

«Той, що греблі рве» — буйна сила весняної води вривається до рус[алки], каламутить озеро, поринає з русалкою, гоготить, реготить, поки з озера старий Водяник не укоськує їх...» і т. д.

ІЦе не завершивши дію І у первісному варіанті, поетеса, очевидно, зразу ж переробляє написане: кілька аркушів відкладає, щоб пізніше, у переробленому вигляді, використати у подальшій роботі над твором, інші, старанно відредагувавши і замінивши прозовий текст поетичним, включає до прологу, яким тепер починається драма, окремі — відкидає зовсім. Не увійшла до остаточного тексту, наприклад, така сцена з дії І, що йшла після ремарки:

Надходить Лукаш з оберемком хмизу, кладе перед дядьком, виймає з-за пазухи кресало й губку й розпалює вогонь.

Лев

Е, хлопче, що ж так мало! Так я й не обсушуся. Іди-но ще принеси. А се добре, що запалив, я хоч люльку закурю, а то замокла губка, нема не неї... (уриває і б'є себе по роті) ото дурний, кляну все, а тая погань слухає та й суне з болота.

Лукаш

Яка, дядьку, погань?

Лев

Така. Не допитуйся. Бігай!

Лукаш знов іде в ліс, а Лев присувається до вогню, запалює люльку при кострищі, розкурює її, вона тріскає і прискає іскрами дідові в вічі.

А нема на тебе куцого!

Ку ць

(молоденький чортик, убраний паничиком, безхвостий, тільки по маленьких ріжках, що стримлять з-під шапчини, знати його природу. Меткий, хвірткий, ввічливий. Здіймає шапчину і вклоняється)

Добривечір, дідусю!

Лев ( зу мівшись)

О! А ти чого?

Ку ць

Та ви ж бо кликали?

Лев

Коли?

Ку ць

Та оце саме жалували, що мене нема. (Лев плює.) Я думав,— може, вам бакуну забракло, та й виніс вам свіженького, а ви мені колись за те горілочки принесете.

Лев

А що ж! Тільки для тебе й носитиму. А сам з нехворощі не викуриш?

Ку