Павло Штепа - Українець і Москвин: дві протилежності

власне, незалежне від громади, індивідуальне життя. Не визнає, бо що є окрема людина? Ніщо, нуль, малесенька комашинка, що згине самітня, що нічого не може зробити без більшої сили — громади та Бога. А уповноваженим Бога на землі є цар. Отже, чи не божевіллям є намагання тої комашинки, того нуля, що гордо зве себе людиною, та ще й вільною, заперечувати голос Бога, голос Його уповноваженого — царя? Царь і Бог ва всьом! І ми, москвини, дяка Богові, від початків нашої історії маємо самодержавство, не підточене шашелями згубного лібералізму, а всі європейські нації давно вже знесилює ця хвороба. Одиниця — ніщо. Громада з самодержавним царем на чолі — все!»

«Наш московський нарід глибоко вірить, що єдність думки створює єдність волі і єдність дії. В єдності всієї нації лежить запорука її могутности, а значить, і багатства та щастя. Тому для добра всієї нації, для добра кожного члена нації треба ту думку нації піддержувати ВСІМА способами, отже, і насильством; треба нищити безмилосердно інакше думаючі одиниці чи групи, бо ж вони руйнують основу, запоруку нашого щастя — єдність думки. А хіба ж Христос не вчив про єдність духа? Московський нарід ту єдність має, а чи має якийсь інший нарід?»

«Ми, москвини, не є егоїстами, себелюбами. Московська душа любить не лише свій нарід, але й всі народи світу (цю «любов» сконкретизував П. Зубов, а його духові діти тепер реалізують. — П. Ш.). Наші люди, хоч і з болем в серці, покидали свою дорогу Московщину, і розселювалися по всьому великому просторі нашої імперії, і всюди вони почували себе, як удома. (Це свята правда, лише причини інакші. — П. Ш.). А це вказує, що московський «чєлавєк» є «общєчєлавєк» (людина всесвіту, чи інтернаціоналіст, за сучасною їхньою термінологією. — П. Ш.). А лише нація, що почуває себе «общєчєлавєчєскаю», може повести до «общєчєлавєчєскай» (універсальної, всесвітньої) мети. І ми, москвини, готові пролити свою власну кров, щоб повести весь світ до всесвітньої мети, до всесвітнього щастя. Ми готові, бо ми глибоко віримо, що лише ми, москвини, знаємо правдивий шлях до того, і тому сам Бог поклав на нашу націю святий обов’язок привести людство до царства Божого на землі. (Але часом шило з мішка вилазить. Напр., один з них каже: «Якщо вселюдськість є московською національною ідеєю, то всі люди мусять стати москвинами. Справа лише в тому, як це зробити» (Ф. Достоєвскій).

«По Ізраїлю і Візантії московський нарід був третім приемником релігійного ідеалу народу, що його вибрав Бог. Московський народ за своїм характером, за своїм незнанням ніякого насильства цілком відповідає християнському ідеалу, християнській науці. Він виявив виїмковий дар для політичного ладу без насильства, що було турботою багатьох народів. Він має конкретну, правдиву розв’язку соціяльно–економічних проблем» (за: Н. Данілєвскій. «Расія і Європа»). «Не знав ніякого насильства», «створив політичний лад без насильства»… Чи знайдеться в мові будь–якого народу термін, яким можна б назвати цей монстр–цинізм Москвина?

«І, нарешті, наш московський народ є непохитно, навіть фанатично віруючий народ, готовий за свою віру віддати своє життя, як це показує приклад старовірців. А європейці вже всі недовірки». (В якого Бога вірять москвини, ми говорили. — П. Ш.).

Звичайно, ті московські націоналісти в такій формі і так ясно, як ми навели, не висловлювались. Заради ясности і скорочення ми не навели їх «фіґових листочків» — гарних, високодумних фраз, якими москвини намагалися закрити зміст. А зміст в головному є такий, як ми навели.

Але часом москвини і «фіґових листочків» не вживали — «прабалтивалісь» (проговорювалися). Так, напр., на Всеслов’янському Конгресі в Москві вони цілком відкрито доказували, що об’єднання слов’ян можливе лише тоді, коли всі слов’яни приймуть московську азбуку, московську мову і московську реліґію (православіє московського видання), с. т. цілком помосковщаться. Це саме повторили і на Всеслов’янській виставці в Москві у 1867 р. (цю виставку збойкотували поляки й українці). Тоді речник москвинів В. Чєркасскій сказав у своїй промові: «Московсько–польське замирення можливе лише тоді, коли поляки відмовляться від ідеї своєї самостійности і добровільно повернуться під спільний покров (с. т. московську владу. — П. Ш.), як той блудний син з євангельської притчі». А інший москвин, Н. Катков, той просто відрізав: «Польща більше не існує — так вирішив меч». Зарозумілий, дурний москвин, не розумів, що такою «недипломатичною» мовою він скидає маску з їхнього «слов’янофільства», відкриває їхні політичні карти.

«Хтось порівняв Московщину з Янусом. Це порівняння фальшиве, бо Янус мав лише два обличчя, а Московщина має значно більше. Інші нації створили одну інтернаціональну доктрину; Московщина створила цілу купу їх. Спершу це було «правдиве християнство», потім — «слов’янофільство» і, нарешті, «правдивий соціялізм», що непомітно показується як евразійство. Ці були московські «інтернаціональні» доктрини, але на кожний — як залізом вирізьблене — стояло: «правдиве християнство — це Я; слов’янство — це Я; правдивий соціялізм — це Я; правдивий інтернаціоналізм — це Я» (Д. Донцов. «Що таке інтернаціоналізм»). Навіть далекий французький історик це запримітив і каже: «Вчора Московщина казала нам: «Я є справжнє християнство». Завтра вона скаже нам: «Я є справжній соціялізм» (J. Michelet). Це сказано сто років тому.

Але серед московської еліти було чимало осіб, яких кров була занечищена якоюсь кількістю крови української, з її ґенами, що зроджували сумнів, захитували віру москвина у наведену вище «філософію». М. Мєрєжковскій пише: «Европейці літають, а ми, москвини, сидимо в калюжі і потішаємо себе, що, мовляв, це не калюжа, але щира московська ідея» («В тіхам омутє»). Н. Данілєвскій питає: «Чи належить Московщина до Европи?» І відповідає: «На жаль чи на радість, на щастя чи на нещастя — ні, не належить». А В. Розанов просто каже: «Ми, москвини, ані східній, ані західній нарід; ми просто — нісенітниця». Ф. Достоєвскій, що сам був у сибірській каторзі, із здивуванням і сумом константує, що каторжани–немосквини дивилися на каторжан–москвинів згори, з презирством і огидою. Признається і В. Соловйов: «Коли европейці питають нас, москвинів, чим ми обдарували людство, які духові, культурні первні дали ми, москвини, до всесвітньої історії, то ми мусимо або мовчати, або говорити порожні, беззмістовні фрази». Жодної пошани до москвинів не бачить В. Розанов: «Жалить її (Московщину. — П. Ш.) німець, жалить жид, жалить литовець. Вишкіряючи зуби, глузує хахол». А Ф. Достоєвскій пише: «Багато європейців мають нас, москвинів, за варварів, які блукають по Европі і шукають щось, що можуть зруйнувати; зруйнувати заради самого руйнування, для розваги». Ще більше каже П.