Габріель Гарсія Маркес - Осінь патріарха

Фуенте, сина вищезгаданого Непомусено Естрада, п’ятдесяти семи літ, лікаря-гомеопата, вмерлого, згідно з посвідкою, того ж дня, що й батько, внаслідок коронарного тромбозу; голова Ельєсера Кастора, двадцяти одного року, студента-філолога, померлого, згідно з посвідкою, від численних ран, завданих йому гострим пред- метом під час бійки в таверні; голова Лідісе Сантьяго, тридцяти двох літ, активної підпільниці, вмерлої внаслідок аборту; голова Роке Пінсона, він же Хасінто-невидимка, тридцяти восьми років, фабрикантці кольорових повітряних кульок, вмерлого того ж дня, що й вищеназвана Лідісе Сантьяго, від алкогольного отруєння; голова Наталісіо Руїса, лідера підпільного “руху сімнадцятого жовтня”, тридцяти років, який, згідно з посвідкою, застрелився з револьвера через нещасливе кохання, - “всього шість голів, розпишіться в оцій квитанції”, - і він розписався, хоч у нього все нутро вивертало від цього смороду, і лише подумав, нажаханий: “матусю моя рідна Бендісьйон Альварадо, та що ж це за бестія!.. хто б міг подумати - і це з його вишуканими манерами й квіткою в петельці!..” - і звелів: “не присилайте мені більше цього в’яленого м’яса, Начо[12], з мене досить вашого слова”, - але Саенс де ла Барра заперечив йому: “це чоловіча справа, генерале! а якщо у вас не вистачає духу, щоб глянути правді в вічі, то так і скажіть!  тоді нате вам ваше золото - і зоставайтеся собі зі своїми давніми друзяками!” - “от тобі й маєш! та він ще й не за таке наказав би розстріляти рідну матір!..” - майнула в нього думка, але він прикусив язика і вголос промовив: “не гарячкуйте так, Начо, виконуйте свій обов’язок!..” - отож зловісні мішки, повнісінькі схожих на кокосові горіхи відрубаних голів, і далі надходили до палацу, а він з важким серцем наказував, щоб їх віднесли якнайдалі, - і змушував себе скрупульозно прочитувати всі свідоцтва про смерть, а вже потім розписувався: “гаразд”, - так він розписався про одержання дев’ятисот вісімнадцяти голів своїх найзапекліших супротивників - і вночі побачив уві сні себе самого в образі однопалого звіра, котрий залишає на вкритій’ свіжим цементом рівнині сліди, які нагадують квітку наперстянки; щоранку він прокидався з присмаком жовчі в роті і натужно перераховував голови на гнойовищі гірких спогадів, коли наглядав за доїнням корів, такий заглиблений у свої старечі думи, що не міг уже й розібрати, чи то в нього у вухах дзвенить, чи дзижчать комахи в пожухлій траві; “матусю моя Бендісьйон Альварадо, - думав він, - де ж це в мене набралося стільки ворогів?., а справжніх винуватців і досі не знайдено!” - і Саенс де ла Барра пояснив йому: “за кожні шість голів наживаємо шістдесят ворогів, за кожні шістдесят - шістсот, а далі - шість тисяч, шість мільйонів”, - “та це ж уся країна! ну його к бісу, ми так ніколи не скінчимо!..” - на що Саенс де ла Барра незворушно відказав: “спіть спокійно, генерале! скінчимо, коли вони скінчаться”, - варвар, та й годі! Він ані на мить не втрачав упевненості в собі, ніколи не вагався, - здавалось, його сповнювала якоюсь таємною силою постійна присутність настороженого добермана, який був єдиним свідком зустрічей свого хазяїна з президентом, - першого разу він, правда, запротестував, коли Саенс де ла Барра увійшов до його кабінету, ведучи з собою на повідку звіра, чиї м’язи перекочувалися під шкурою, наче живе срібло, - він був увесь клубком нервів, що підкоряється тільки непомітним командам єдиної в цілому світі людини - найхоробрішої і найнещаднішої; “залишіть собаку за дверима”, - наказав він, але Саенс де ла Барра заперечив: “ні, генерале, на світі немає такого місця, куди б я міг зайти, а Лорд Кьохель - ні!” - і пес увійшов, він дрімав біля ніг господаря, поки вони вели буденні підрахунки відрубаних голів, але миттю зривався на ноги, важко дихаючи, коли доходило до суперечки, - “його жіночі очі заважали мені думати, я здригався від його людського подиху; він скочив, готовий напасти, від його морди аж пара пішла, і весь він заклекотів, мов той казан, коли я вдарив кулаком по столу”, - бо як було не розлютитися: серед інших голів у мішку цього разу лежала й голова одного з найстаріших його ад’ютантів, який до того ж був добрим партнером у доміно, стільки років вони грали разом, - “досить, ну його к чорту! пора покласти цьому край!” - проте Саенс де ла Барра, як завше, втихомирив його - не доказами, а своєю ласкавою нещадністю дресирувальника диких псів; він картав себе за те, що підкоряється цьому Саенсу де ла Барра, єдиному з усіх смертних, хто сміє поводитися з ним ніби з васалом, - наодинці з собою він повставав проти цього панування, вкотре вирішував скинути з себе це рабське ярмо, яке мало-помалу витісняло всю його владу, - “треба негайно покласти цьому край! зрештою, Бендісьйон Альварадо народила мене не для того, щоб на мене погейкували, а для того, щоб я владарював!” - так вирішував він щоночі, але від тих його намірів не лишалося й сліду, коли Саенс де ла Барра заходив до кабінету - і він здавався, засліплений витонченими манерами, живою гарденією, звучним голосом, ароматними лосьйонами, смарагдовими запонками, накрохмаленими манжетами, гарною тростиною, суворою вродою цієї найпотрібнішої і найнестерпнішої людини, - “не гарячкуйте так, Начо, - повторюване він, - виконуйте свій обов’язок!” - і знову одержував мішки з головами, підписував квитанції, навіть не читаючи, поринав без упину в бездонні піски своєї влади, питав себе на кожному кроці, кожного ранку дивлячись із кожного вікна на море: “що це скоїлося в світі? либонь, уже й по одинадцятій, а в цьому домі, як на кладовищі, - ані душі! чи тут є хто живий? - питався він, але нікого, крім нього самого, не було, - де ж це я, що й я сам себе не можу знайти?.. - допитувався він, - куди поділися мої босі ординарці, які розвантажували в коридорах віслюків, нав’ючених городиною та кошиками з курми? де калюжі брудної води, розхлюпаної моїми галасливими жінками, котрі міняли у вазах зів’ялі за ніч квіти на свіжі, мили клітки та вибивали палицями килими на балконах, виспівуючи влад: “Сусанно, прийди, Сусанно, чекаю тебе, кохана”? де мої семимісячні вилупки, які гидили під дверима та малювали своєю сечею одногорбих верблюдів на стінах конференц-залу? що сталося з моїми урядовцями, котрі лаялися, знаходячи в шухлядах своїх столів курей, які там неслися? де ті повії, що бігали у вбиральню з солдатами? де мої приблудні пси, які гасали по всьому дому, гавкаючи на дипломатів? хто це знову попроганяв моїх паралітиків зі сходів, моїх прокажених - з трояндових кущів, моїх нахабних підлабузників - звідусіль?..” - останніх своїх приятелів ¡з верховного командування він ледве бачив за глухою стіною нових людей, котрі відповідали за його особисту безпеку; рідко випадала йому нагода побувати на засіданні нового кабінету міністрів, призначеного не ним, а кимсь іншим, - це були шість докторів наук у похоронних сюртуках, з накрохмаленими комірцями, вони вгадували всі його думки і вирішували