Генрік Сенкевич - Quo vadis

заприсягнувся накласти на нього лапу… Вагався, не хотів, говорив про своє горе та покаяння. Мабуть, у них це не заведено… Свої кривди треба пробачати, за чужі не дуже вільно мститись, отже, Хілоне, поміркуй, що тобі може загрожувати? Главкові не вільно тобі помститися… Урс, якщо не вб'є Главка, за таку величезну провину, як зрада всіх християн, тим паче не вб'є тебе за таку малу провину, як зрада одного християнина. Зрештою, як тільки я вкажу цьому палкому голубові гніздо його горлиці, вмиваю руки і вирушаю назад до Неаполіса. Християни говорять теж про якесь умивання рук – мабуть, це є спосіб, в який, коли мати з ними справу, можна її остаточно завершити. Добрі люди ці християни, а так погано про них говорять! О боги! Така справедливість на світі. Подобається мені, однак, їхнє вчення за те, що не дозволяє вбивати. Але якщо не дозволяє вбивати, то не дозволяє, напевне, ані красти, ані обдурювати, ані лжесвідчити, отож не скажу, щоб легко було його дотримуватися. Навчає воно, мабуть, не тільки чесно помирати, як навчають стоїки, але й чесно жити. Якщо колись наживу багатство й матиму такий дім, як цей, і стільки рабів, то, може, лишуся християнином так надовго, як мені те буде на руку. Адже багатий усе може собі дозволити, навіть доброчесність… Так! Це релігія для багатих, і тому не розумію, чому серед них стільки бідних. Що їм з того за зиск і чому дозволяють доброчесності зв'язувати собі руки? Мушу колись над цим поміркувати. Тим часом хвала тобі, Гермесе, що мені допоміг знайти цього борсука… Але якщо ж учинив це заради двох телиць, білих одноліток із позолоченими рогами, то я тебе не впізнаю. Постидайся, переможцю Аргуса[209]! Ти такий мудрий бог, аби згори не передбачити, що нічого не отримаєш! Пожертвую тобі за це мою вдячність, а якщо волієш замість моєї вдячності двійко худобин, тоді сам є третьою, і в найліпшому разі мусиш бути пастухом, а не богом. Стережись також, аби я як філософ не довів людям, що тебе немає, – бо тоді б усі перестали тобі приносити жертви. З філософами ліпше бути в ладу».

Так розмовляючи сам із собою і з Гермесом, Хілон простягся на лаві, підклав собі плащ під голову і, коли раби прибрали посуд, заснув. Прокинувся, а радше розбуджено його, тільки коли прийшов Кротон. Тоді пішов до атрію і з приємністю почав оглядати могутню постать ланісти, колишнього гладіатора, таку велетенську, що вона, здавалося, заповнить увесь атрій. Кротон уже домовився про ціну за послугу і сказав Вініцію:

– Присягаюся Геркулесом! Добре, пане, що сьогодні до мене звернувся, бо завтра вирушаю до Беневента, куди запросив мене шляхетний Ватиній, аби там перед лицем імператора помірявся силами з таким собі Сіфаксом, найсильнішим негром, якого будь-коли породжувала Африка. Чи уявляєш собі, пане, як його хребет хрусне в моїх обіймах, але, крім того, я розіб'ю кулаком його чорну пику.

– Присягаюся Поллуксом! – відповів Вініцій. – Я певен, що так і зробиш, Кротоне.

– І чудово вчиниш, – додав Хілон. – Так!.. Крім того, розквась йому пику! Це гарна думка й гідний тебе вчинок. Готовий я битись об заклад, що розквасиш йому пику. Тим часом, одначе, змасти своє тіло оливою, мій Геркулесе, та затягни пояс, бо знай про те, що, можливо, зі справжнім Каком[210] справу доведеться мати. Чоловік, який охороняє ту дівчину, що цікавить достойного Вініція, володіє начебто неабиякою силою.

Хілон так говорив, тільки щоб зачепити амбіції Кротона, але Вініцій сказав:

– Саме так, не бачив того, але казано мені про нього, що, бика схопивши за роги, може його відтягти, куди захоче.

– Ой! – вигукнув Хілон, який не уявляв собі, щоб Урс був таким сильним.

Але Кротон посміхнувся презирливо.

– Беруся, достойний пане, – сказав, – ухопити оцією рукою, кого мені накажеш, а цією другою оборонятися від сімох таких лігійців і принести тобі дівчину додому, хоч би всі християни Рима гналися за мною, мов калабрійські вовки[211]. Якщо цього не доведу, дозволю відшмагати себе батогами на цім імплувії.

– Не дозволяй йому того, пане! – заволав Хілон. – Почнуть у нас поціляти камінням, а тоді що з його сили? Чи не ліпше забрати дівчину з дому й не наражати ні її, ні себе на смертельну небезпеку!

– Так має бути, Кротоне, – сказав Вініцій.

– Твої гроші – твоя воля! Пам'ятай тільки, пане, що завтра їду до Беневента.

– Маю п'ятсот рабів у самому місті, – відповів Вініцій.

Після чого дав їм знак, аби вийшли, сам же рушив до бібліотеки і, сівши за стіл, написав Петронію такі слова:

«Хілон одшукав Лігію. Сьогодні ввечері йду з ним і з Кротоном ув Остріан, і викрадемо її нині або завтра з дому. Нехай боги засиплять тебе всілякими удачами. Бувай здоровий, carissime, тому що радість не дозволяє мені писати довше».

І, поклавши стиль, почав походжати швидким кроком, бо, крім радості, що переповнювала йому душу, мучила його тривога. Говорив собі, що назавтра Лігія буде в його домі. Не знав, як із нею поведеться, відчував, одначе, якщо вона його захоче кохати, він буде її слугою. Пригадував собі запевнення Акти, що був коханим, і зворушувався до глибини душі. Тож буде йтися тільки про подолання просто дівочої соромливості та якихось обітниць, що їх, мабуть, вимагає християнське вчення? Але якщо так, то, коли Лігія опиниться в його домі й піддасться на умовляння чи примус, тоді мусить сказати собі: «Сталося!», й надалі буде вже покірною та коханою.

Але поява Хілона перервала йому перебіг цих блаженних роздумів.

– Пане, – сказав грек, – ось що мені ще спало на думку: а раптом християни мають якісь знаки, якісь тесери, що без них нікого не буде допущено в Остріан? Знаю, що в молитовних домах так буває, таку тесеру я отримав у Евриція; дозволь же мені піти до нього, пане, розпитати докладно і запастися такими знаками, якщо виявиться необхідним.

– Добре, шляхетний мудрецю, – відповів весело Вініцій. – Говориш як людина передбачлива, й належить тобі за те похвала. Тож підеш до Евриція чи куди тобі заманеться, але для певності залиш на отім столі гаманець, отриманий тобою.

Хілон, який завжди неохоче розлучався з грошима, скривився, та наказ виконав, і вийшов. Од Карин до Цирку, біля якого розташовувалася крамничка Евриція, не було занадто далеко, тому повернувся ще до смеркання.

– Ось знаки, пане. Без них не пустили б нас. Розпитав також добре про дорогу, а заодно сказав