Генрік Сенкевич - Вогнем i мечем. Том другий

ескортом тієї миті висіли на волосині, тому перш ніж Хмельницький устиг збагнути, що сталося, воєвода ступив на підвищення і звернувся до гетьмана з промовою.

Найперше він сказав про те, що король дарує свою ласку Хмельницькому і всьому Запорожжю, але несподівано промову його перебив новий випадок, який був добрий лиш тим, що цілком відвернув увагу від попереднього. Старий полковник Дедяла, котрий стояв біля Хмельницького, потрясаючи пірначем, кинувся на воєводу з криком:

— Що ти говориш, Кисілю! Король королем, але ви, короленята, князі, шляхта, скільки усього натворили! І ти, Кисілю, хоч плоть від плоті й кість від кості наш, відщепився від нас, а з ляхами злигався. Годі з нас твоєї балаканини, бо чого нам треба, ми й так шаблею добудемо.

Воєвода обурено глянув у вічі Хмельницькому.

— Ти що, гетьмане, не можеш тримати у шорах своїх полковників?

— Замовкни, Дедяло! — гримнув гетьман.

— Помовч, помовч! Налигався з самого ранку! — підхопила решта полковників. — Іди геть, поки тебе у три вирви не витурили!

Дедяла не вгамовувався, тоді його й справді схопили за барки й виштовхали за коло.

Воєвода говорив далі вишуканими й добірними словами, даючи зрозуміти Хмельницькому, що прислані йому такі багаті дари — це знак законної влади, якою досі гетьман користувався самочинно. Король, можучи покарати, воліє йому пробачити у нагороду за послух, виявлений під Замостям, і ще тому, що попередні злочини вчинені були до його вступу на престол. Отож Хмельницькому, маючи стільки гріхів, годилося б тепер висловити вдячність за ласку і поблажливість, припинити кровопролиття, заспокоїти селянство і почати перемови з комісарами.

Хмельницький мовчазно прийняв булаву і стяг, який відразу ж наказав над собою розгорнути. Чернь, побачивши це, радісно завила, і певний час нічого не було чути.

Гетьман прояснів на виду і, зачекавши хвилю, відповів:

— За таку велику ласку, яку його королівська величність через вас мені подарував, владу над військом віддавши і колишні мої злочини простивши, покірно дякую. Я завше казав, що король зі мною супроти вас, лукавих вельмож і магнатів, і найліпший цьому доказ — його вдоволення тим, що я голови вам стинав. Тож знайте: я й далі так робитиму, якщо ви нас із королем у всьому не слухатимете.

Останні слова Хмельницький вимовив погрозливо, підвищивши голос і насупивши брови, ніби закипаючи гнівом, а комісари заціпеніли від такого несподіваного повороту його відповіді. Кисіль же сказав:

— Король, милостивий гетьмане, велить тобі припинити кровопролиття і перемови з нами почати.

— Кров не я проливаю, а литовське військо, — різко відповів гетьман. — Я маю відомості, що Радзивілл мої Мозир і Турів вирізав. Якщо це підтвердиться — кінець вашим полоненим: усім, навіть знаті, накажу враз постинати голови. Перемов не буде. Мені важко зараз провадити комісію: військо не при купі, тут тільки частина полковників, решта на зимівниках, а без них я почати не можу. Та що нам теревені правити на морозі! Що ви мали мені віддати — віддали, і всі бачили, що відтепер я гетьман із королівської волі, а зараз ходімо до мене, вип’ємо по чарці та пообідаємо, бо я голодний.

Сказавши це, Хмельницький рушив до свого палацу, а за ним комісари і полковники.

У великому серединному покої стояв накритий стіл, що аж угинався під вагою награбованого срібла, серед якого воєвода Кисіль, можливо, знайшов би й своє, вивезене минулого літа із Гущі. На тарелях горою була навалена свинина, яловичина і татарський плов, в усьому покої пахло просяною горілкою, налитою у срібні кінви.

Хмельницький сів за стіл, посадивши по праву руч від себе Киселя, а по ліву каштеляна Бжозовського і, показавши пальцем на горілку, сказав:

— У Варшаві кажуть, що я ляську кров п’ю, але я її собакам лишаю, а мені більше до смаку горілка.

Полковники вибухнули сміхом, від якого затремтіли стіни покою.

Таку пігулу дав комісарам перед обідом гетьман, а ті мовчки її проковтнули, щоб, як писав підкоморій львівський «не дражнити дикого звіра».

Лише рясний піт зросив бліде Киселеве чоло.

Та ось частування почалося. Полковники руками брали з тарелей шматки м’яса, Киселеві й Бжозовському накладав їх у тарілки сам гетьман. Початок обіду минув у мовчанні — кожен намагався втамувати голод. Тишу порушували тільки плямкання і хрускіт кісток на зубах у бенкетників та булькання горілки, що лилася в горло. Часом хтось ронив якесь слівце, але воно так і лишалося без відповіді. Нарешті Хмельницький, під’ївши й вихиливши кілька чарок просяної горілки, раптом звернувся до воєводи і спитав:

— Хто у вас командує конвоєм?

Тривога з’явилася на Киселевому обличчі.

— Скшетуський, достойний рицар! — відповів він.

— Я його знаю у — сказав гетьман. — А чому це він не схотів бути при вручанні дарів?

— Бо не входив до почту, а тільки охороняв його, і такий мав наказ.

— А хто йому дав такий наказ?

— Я, — відповів воєвода, — бо вважав, що буде не зовсім пристойно, коли при вручанні дарів у нас і у вас над душею стоятимуть драгуни.

— А я інше подумав, бо знаю, що у цього жовніра душа горда.

Тут у розмову втрутився Яшевський.

— Ми драгунів більше не боїмося, — мовив він. — Це колись ляхи славилися ними, але ми вже під Пилявцями збагнули: не ті тепер ляхи, що, бувало, били турків, татар і німців…

— Не Замойські, Жолкевські, Ходкевичі, Хмелецькі й Конецпольські, — урвав його Хмельницький, — а Тхоревичі та Зайчевські, дітвора, закута в залізо. Ледве нас побачили, від страху мало не вмерли і Дали драла, хоч татар спершу було не більш як три тисячі…

Комісари мовчали, але їсти й пити їм ураз перехотілося.

— Покірно прошу вас, призволяйтеся, — сказав Хмельницький, — а то я подумаю, що наша проста козацька страва у ваших горлах застряє.

— Якщо у них горла завузькі, то можна й розширити! — заволав Дедяла.

Полковники, що вже добре підпили, зареготіли, але Хмельницький грізно глянув на них, і знову стало тихо.

Кисіль, що нездужав уже кілька днів, став блідий як полотно, а Бжозовський спаленів так, що, здавалося, у нього от-от кров бризне з обличчя.

Кінець кінцем він не витримав і вигукнув:

— То ми сюди обідати чи вислуховувати кривди прийшли?

А Хмельницький на це:

— Ви на перемови приїхали, а тим часом литовське військо вчиняє підпали і кров проливає. Мозир і Турів мої вирізали, і якщо це підтвердиться, я чотирьом сотням полонених у вас на очах голови звелю зітнути.

Бжозовський стримав лють, що закипала у крові. Справді-бо, життя полонених