Анрі Ален-Фурньє - Великий Мольн

Архієпископському садку, в тому самому садку, де Франц у одному зі своїх листів призначив побачення сердешній Валентіні.

Огюстен не відмовився, знаючи, що на той час його вже давно не буде в місті. А дівчина, зайшовши до будинку на крутій вуличці, ще довго визирала в низеньке віконце й подавала йому якісь незрозумілі знаки.

Мольн поквапився вибратись на дорогу.

Але перед від'їздом він не зміг стримати прикрого бажання востаннє проїхати повз Валентінин будинок. Він пильно роздивлявся довкола, донесхочу запасаючись смутком.

Це був один із крайніх будинків передмістя; саме тут вулиця переходила в дорогу… Пустирище перед будинком утворювало мовби невеличкий майдан. Ніде ні душі — ні у вікнах, ні на подвір'ї. Лише попід муром пройшла брудна, напудрена дівчина, тягнучи за руки двох обшарпаних хлоп'ят.

Ось де минало дитинство Валентіни, осьде вона вперше навчилася дивитись на світ своїми довірливими й чистими очима! За цими вікнами вона працювала, шила. І по цій околишній вулиці проходив Франц, щоб побачити її, щоб усміхнутися їй. Тепер будинок стояв пусткою… Сумний день здавався нескінченним, і Мольн знав тільки одне: десь далеко, загубившись серед чужих людей, Валентіна згадує зараз цей гнітючий майдан, куди вона ніколи не повернеться.

На нього чекав довгий зворотний шлях, що мав стати для Мольна останнім пристановищем від розпуки, останньою вимушеною втечею від неї, перш піж поринути в цю розпуку з головою.

Він поїхав. Уздовж дороги, в долині, на березі озера, гарненькі, оточені деревами будиночки виставляли напоказ шпилясті верхівки своїх дахів, прикрашені різьбленням. Певне, там, на зелених моріжках, люб'язні дівчата розмовляють між собою про кохання. Там мешкають, мабуть, люди з прекрасною душею…

А для Мольна існувало тепер лише єдине на світі кохання — і це нещасливе кохання було так жорстоко ображене; єдину у світі дівчину, яку він мав би стерегти й захищати, він сам недавно штовхнув назустріч загибелі.

З кількох квапливо написаних рядків щоденника я дізнався: Мольн вирішив будь-що, поки ще не пізно, розшукати Валеитіну. Дата, поставлена на ріжку сторінки, навела мене на думку, що саме в цю тривалу подорож і збирала свого сина пані Мольн того дня, коли я приїхав до Ла-Ферте-д'Анжійона й поламав усі його плани.

Сонячного ранку, наприкінці серпня, він сидів у колишній мерії і записував свої спогади та накидав плани, — і саме цієї миті я розчахнув двері й приніс йому велику звістку, якої він уже не чекав. І знову давня пригода владно охопила Огюстена, скувала: він наважувався щось удіяти, у чомусь зізнатися. Тоді знову почалися гризота, жаль і розпука, і він то погамовував їх, то піддавався їм, аж поки в день весілля крик волоцюги, що пролунав у ялиннику, нагадав юнакові в такий театральний спосіб про його першу юнацьку присягу.

У тому ж самому зошиті для контрольних робіт Мольн удосвіта, перш ніж назавжди покинути — з її власного дозволу! — Івонну де Гале, яка напередодні стала його дружиною, поспіхом надряпав кілька слів:

«Я їду. Мені конче треба натрапити на слід волоцюг, які вчора приходили в ялинник і потім на велосипедах рушили на схід. Я повернуся до Івонни тільки в тому разі, якщо зможу привести з собою Франца та Валентіну й поселити їх у Францовому будинку як чоловіка й дружину.

Цей рукопис, що його я почав як щоденник і що вилився в мою сповідь, стане, якщо я не повернусь, власністю мого друга Франсуа Сереля».

Мабуть, поспішаючи, він поклав зошит разом з іншими паперами в свою стару учнівську валізку, замкнув її на ключ і зник.

Епілог

Збігав час. Я втрачав надію колись знову побачити свого друга. Нудно й сумно минало моє життя в сільській школі, у самотньому порожньому будинку. Франц не прийшов у призначений день на побачення зі мною, а тітка Муанель давно вже не знала, де тепер живе Валентіна.

Єдиною моєю радістю в Саблоньєрі стала дівчинка, яку пощастило виплекати. Наприкінці вересня вона вже була міцненьким і гарненьким дитинчатком. Їй мав виповнитися рік. Хапаючись за бильця стільців, вона відважно відпускала їх і, не боячись упасти, намагалася самостійно пройти по підлозі; в спорожнілому будинку довго гула глуха луна, розбуджена цим гамором. Коли я брав дівчинку на руки, вона ніколи не дозволяла себе поцілувати. Крутилась і відбивалась, несамовито відштовхувала долонькою моє обличчя й весело сміялась. Здавалося, своїм радісним щебетом, своєю дитячою буйністю вона зможе прогнати смуток, що повис з дня її народження над цим будинком. Інколи я казав собі: «Хоч вона й сахається мене, все одно це трохи й моя дитина». Але й цього разу доля розпорядилася інакше.

Одного недільного ранку наприкінці вересня я встав дуже рано, раніше за селянку, яка няньчила дівчинку. Я разом із Жасменом Делажем та ще двома хлопцями з Сен-Бенуа збирався на Шер рибалити. Ми частенько домовлялися з селянами із сусідніх сіл про спільні браконьєрські вилазки: ловити вночі на вудку, ловити забороненими снастями… Влітку ми кожного вільного дня від світанку до полудня просиджували на річці… Майже для всіх цих людей риболовля була засобом підробити. А для мене вона була єдиною розвагою, що нагадувала мені колишні наші витівки. І я полюбив ці далекі прогулянки, ці довгі години перебування на березі річки або в очереті біля ставка.

Отже, того ранку о пів на шосту я стояв біля будинку під муром, що відокремлював зарослий саблоньєрський садок від городу ферми. Я розбирав свої сіті: минулого четверга я кинув їх на загальну купу.

Сонце ще не зійшло, землю огортали досвітні сутінки, що обіцяли погожий вересневий день, і під дашком, де я квапливо розбирав свої снасті, було темно, майже як уночі.

Я захопився своєю роботою — коли раптом почув рипіння хвіртки й шерхіт кроків на піску.

«Оце так! Товариші прийшли раніше, ніж я гадав. А я ще не готовий!..» — промайнуло у мене в голові.

Але на подвір'я зайшов якийсь незнайомець. Це був високий бородань, одягнений як мисливець чи рибалка. Замість того, щоб завернути під дашок, де, як знали мої товариші, мене завжди можна було застати о цій порі, він попростував до будинку.

«Звісно ж, — подумав я, — це хтось із їхніх друзів, якого вони запросили, не попередивши мене, і ось він прийшов дізнатися, що і як».

Незнайомець легенько, зовсім нечутно помацав клямку на дверях. Однак, вийшовши з дому, я замкнув будинок на замок.

Він учинив те саме з дверима кухні, але й ці