Роберт Льюїс Стівенсон - Чорна стріла

ні на крок, а навпаки, обернувшись, шалено напали на нього. Чотири проти одного, — над ними в світлі зірок виблискувала сталь; навколо розсипалися снопи іскор. Один з супротивників Діка впав — в запалі битви Дік майже не зрозумів чому; потім на голову Діка обрушився удар, сталевий шолом на голові витримав, але Дік упав на коліно, голова його пішла обертом.

Тим часом чоловік, якому він прийшов на допомогу, замість того, щоб тепер допомогти йому, відскочив убік і знову засурмив, на цей раз ще пронизливіше й гучніше. Але наступної миті вороги знову накинулись на нього, і він знову нападав, літав, підстрибував, завдавав ударів ножем, падав на коліно, користуючись то мечем і кинджалом, то ногами й руками, з тією ж непохитною хоробрістю, гарячковою енергією і швидкістю.

Та пронизливий клич сурми нарешті почули. Долинув приглушений снігом тупіт копит і, на щастя Діка, над горлом якого в цю мить вороги вже занесли свої мечі, з лісу з двох боків ринув потік озброєних вершників, закованих в залізо, з опущеними забралами, з списами і з оголеними піднятими мечами. У кожного вершника за спиною сидів лучник або слуга, які один за другим стрибали на землю.

Ті, що нападали, побачивши себе оточеними, мовчки кинули на землю зброю.

— Схопіть цих негідників! — наказав чоловік з сурмою, а коли його наказ був виконаний, він підійшов до Діка і заглянув йому в обличчя.

Дік теж подивився на нього і дуже здивувався, бо чоловік, який виявив таку силу, спритність і енергію, був юнаком, не старшим від нього за віком. Одне плече у нього було вище другого, а обличчя — бліде, виснажене і потворне.[22]

— Сер, — сказав цей юнак, — ви вчасно прийшли мені на допомогу.

— Мілорде, — відповів Дік, догадуючись, що перед ним стоїть знатний вельможа, — ви самі так дивовижно володієте мечем, що, я певен, вам удалося б справитись з ними і без мене. У всякому разі мені, безсумнівно, пощастило, що ваші люди не запізнились.

— Як ви дізнались, хто я? — спитав незнайомець.

— Навіть зараз, мілорде, — відповів Дік, — я не знаю, з ким маю честь розмовляти.

— Невже це так? — запитав юнак. — І все ж ви кинулись, ризикуючи своєю головою, у цю нерівну битву.

— Я побачив, що один чоловік хоробро б'ється проти багатьох, — відповів Дік, — і вважав би за безчестя не допомогти йому.

Підступна усмішка промайнула на губах молодого вельможі, коли він промовив:

— Відважні слова. Але скажіть, за кого ви — за Ланкастера чи за Йорка?

— Мілорде, я не роблю з цього таємниці: я виступаю за Йорка, — відповів Дік.

— Клянусь небом, — вигукнув юнак. — Вам пощастило!

І він звернувся до одного з своїх підлеглих.

— Дайте мені подивитись, — продовжував він тим самим підступним і жорстоким тоном, — дайте мені подивитись на праведний кінець цих хоробрих джентльменів. Повісьте їх!

З нападаючих лишилось тільки п'ять чоловік. Лучники схопили їх за руки, швидко відвели на узлісся, поставили кожного під деревом відповідно до їх росту і накинули їм на шиї зашморги. Потім, тримаючи в руках другий кінець вірьовки, лучники спритно залізли на дерева, і не минуло й хвилини, як п'ять чоловік вже гойдалися в повітрі. Ніхто не промовив і слова.

— А тепер вертайтесь на свої місця! — крикнув потворний ватажок. — І коли я покличу вас удруге, будьте проворнішими.

— Мілорде герцог, — сказав один з його підлеглих, — благаю вас, не залишайтеся тут самі. Візьміть з собою хоч кілька воїнів.

— Голубе, — промовив герцог, — я стримав себе і не вилаяв вас за те, що ви запізнились. А тому не заперечуйте мені. Я вірю своїй руці, незважаючи на те, що я горбатий. Коли я кликав тебе, ти барився, а зараз ти надто поспішаєш з своїми порадами. Але так уже повелося: останній в бою — перший у розмові. Хай краще буде навпаки.

І суворим, але благородним жестом він наказав воїнам їхати.

Піхотинці знов посідали на коней за спинами вершників. Загін повільно вирушив і незабаром зник у лісі.

Зорі вже почали бліднути: на сході займався день. Перші промені сонця освітили обличчя двох юнаків, які ще раз обернулись, щоб поглянути один на одного.

— Ви були свідком моєї помсти, гострої й нещадної, як і мій меч, — сказав герцог. — Але я б не хотів, — клянусь усім християнським світом, — щоб ви вважали мене невдячним. Ви прийшли мені на допомогу з славним мечем і гідною подиву відвагою; якщо ви не відчуваєте огиди до моєї потворності, обніміть мене.

І з цими словами юний ватажок розкрив обійми.

В глибині душі Дік відчував страшенний жах і щось схоже на ненависть до людини, яку врятував; але прохання було висловлено в такій формі, що було б не тільки неввічливо, а навіть жорстоко вагатись або відмовитись, і він поспішив виконати бажання герцога.

— А тепер, мілорде герцог, — сказав Дік, звільняючись від його обіймів, — чи вірна моя догадка? Ви — мілорд герцог Глостерський.

— Я — Річард Глостер, — відповів юнак. — А ви? Як вас звуть?

Дік назвав своє ім'я і подав йому перстень з печаткою лорда Фоксхема, який герцог одразу ж упізнав.

— Ви прийшли сюди раніше домовленого часу, — промовив герцог, — але чи можу я бути незадоволений? Ви схожі на мене: я теж прийшов сюди на дві години раніше і чекав. Це перший похід моєї армії, і я або загину в цьому поході, або завоюю собі славу. Там, у Шорбі залягли мої вороги під командою двох старих, досвідчених вождів — Бреклі й Райзінгема. Вони, очевидно, добре озброєні, але зараз вони затиснуті між морем, гаванню й річкою. У них немає ніякої можливості відступити. Саме тут, на мою думку, і слід завдати їм нищівного удару, і ми нападемо на них безшумно і зненацька.

— Звичайно, я теж так вважаю! — з запалом вигукнув Дік.

— Ви взяли з собою папери лорда Фоксхема? — запитав герцог.

І Дік, пояснивши йому, чому він не має зараз з собою потрібних паперів, насмілився розповісти герцогу про свої власні спостереження щодо сили й розташування ворожих військ.

— Я, мілорде герцог, — додав він, — напав би на ворога негайно, в цю ж хвилину, їх нічні дозори на світанку лягають спати, а вдень ворог не тримає ніякої охорони — хіба що тільки дозори на околиці міста. До того ж нічна варта зараз неозброєна, а решта воїнів сидить за ранковою чаркою вина — якраз слушний час напасти на них.

— Скільки, на вашу думку, у них воїнів? — запитав Глостер.

— Нема й двох тисяч, — відповів