Ернест Міллер Хемінгуей - Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання

потім і Аймо, і ми поїхали за першими двома машинами тією вузькою дорогою, поміж шпалерами кущів. Вона привела нас до селянської садиби. Піані й Бонелло вже поставили свої машини на подвір'ї. Будинок був низький і довгий, з дверима, повитими виноградом. На подвір'ї була криниця, і Піані саме брав воду, щоб залити в радіатор. Ми надто довго їхали на малій швидкості, і вода геть википіла. Садиба була покинута. Я оглянувся назад на дорогу. Будинок стояв на узвишші, І звідти добре було видно все довкола. Я побачив путівець, яким ми приїхали, живопліт, поля і ряд дерев понад шосе, Де відступало військо. Обидва сержанти никали в будинку. Дівчата прокинулись і роздивлялися двір, криницю, дві великі санітарні машини перед будинком, трьох водіїв біля криниці. Один із сержантів вийшов з будинку із стінним годинником у руках.

— Занесіть назад, — сказав я.

Він зиркнув на мене, зайшов у будинок і повернувся вже без годинника.

— А де ваш товариш? — спитав я.

— Пішов до вбиральні.— Він заліз на сидіння машини. Боявся, щоб ми не покинули його тут.

— Як щодо сніданку, лейтенанте? — спитав Бонелло. — Можна б трохи під'їсти. Багато часу це не забере.

— Як по-вашому, дорога по той бік садиби кудись нас виведе?

— Авжеж.

— Гаразд. Будемо снідати.

Піані й Бонелло подались до будинку.

— Ходім, — мовив Аймо до дівчат і простягнув руку, щоб допомогти їм злізти.

Старша сестра похитала головою. Вони не хотіли йти в покинутий будинок. Тільки провели нас очима.

— Морока з ними, — сказав Аймо.

Ми зайшли до будинку разом. Усередині було просторо, темно і пахло пусткою. Бонелло й Піані ми знайшли в кухні.

— Їства тут не густо, — сказав Піані.— Все підчистили.

Бонелло стояв біля масивного кухонного столу й краяв ножем великий білий сир.

— А сир де взяли?

— У льоху. Піані знайшов там ще вино та яблука.

— От вам і сніданок.

Піані витяг дерев'яну затичку з великого обплетеного лозою бутля. Тоді нахилив його і налив по вінця мідний кухлик.

— Пахне добре, — сказав він. — Пошукай якогось посуду, Барто.

Зайшли обидва сержанти.

— Сідайте до сиру, сержанти, — сказав Бонелло.

— Треба їхати, — обізвавсь один сержант, жуючи сир і запиваючи вином.

— Поїдемо, не турбуйтеся, — сказав Бонело.

— Військом рухає черево, — сказав я.

— Що? — перепитав сержант.

— Треба попоїсти.

— Еге. Але час не жде.

— Мабуть, ці бісові душі вже наїлися, — сказав Піані.

Сержанти блимнули на нього. Вони ненавиділи всіх нас гуртом.

— Ви знаєте дорогу? — спитав один.

— Ні, — відказав я.

Вони перезирнулись

— Краще б зараз же й вирушати, — сказав перший.

— Зараз і вирушаємо. — Я допив вино. Воно добре смакувало після сиру та яблук. — Сир заберіть, — сказав я і вийшов.

Бонелло вийшов за мною, несучи той величезний бутель з вином.

— Ні, завеликий, — сказав я.

Він скрушно подивився на бутель.

— Мабуть, що так. Ану дайте фляги. — Він поналивав фляги, і трохи вина пролилося на кам'яні плити подвір'я. Потім узяв бутель і поставив під самими дверима. — Австріяки знайдуть його, не висаджуючи дверей, — сказав він.

— Ну, в дорогу, — мовив я. — Ми з Піані поїдемо спереду.

Обидва сапери вже сиділи поряд з Бонелло. Дівчата їли сир і яблука. Аймо курив. Ми рушили далі вузьким путівцем. Я оглянувся на дві машини, що їхали слідом за ними, і на будинок. То була добренна, міцна кам'яниця, і залізна огорожка навкруг колодязя була дуже гарна. Попереду нас стелилася вузька розгрузла дорога, обсаджена високим живоплотом. Позаду, тримаючись близько до нас, ішли ще дві наші машини.

Розділ XXIX

Опівдні ми застрягли на грузькій дорозі, десь, як ми обчислили, кілометрів за десять від Удіне. Дощ припинився ще раніше, і ми тричі вже чули, як наближалися літаки, бачили, як вони пролітали над нами, проводили їх очима ген ліворуч, а тоді до нас долинали вибухи бомб з боку шосе. Ми вже кілька годин кружляли заплутаними путівцями, не раз потрапляли на такі, що заводили нас у глухий кут, тоді повертали назад і знаходили інші, але весь час повільно наближались до Удіне. Аж ось машина Аймо, подаючи назад, щоб виїхати з глухого кута, загрузла в м'якому грунті узбіччя, і колеса, буксуючи, вгрузали дедалі глибше, аж поки машина сіла на дифер. Тепер треба було підкопати спереду під колесами, намостити галуззя, щоб бралися ланцюги, а потім штовхати ззаду, доки вона знов виїде на дорогу. Ми повиходили й стояли на дорозі коло машини. Обидва сержанти теж підійшли й заглянули під колеса. А тоді, не кажучи й слова, повернулися й попростували геть дорогою. Я рушив за ними.

— Ану верніться, — сказав я, — і наламайте галуззя.

— Нам треба йти, — відказав один.

— Беріться до діла, — сказав я. — Наламайте галуззя.

— Нам треба йти, — повторив той самий. Другий мовчав. Вони квапились піти. Жоден не дивився на мене.

— Я наказую вам вернутись і наламати галуззя, — сказав я.

Перший сержант обернувся.

— Нам треба йти далі. Вас тут от-от відріжуть. Ви не маєте права наказувати нам. Ви не наш начальник.

— Я наказую вам наламати галуззя, — знову сказав я. Вони повернулись і рушили геть.

— Спиніться, — звелів я. Вони простували далі грузькою дорогою, обсадженою живоплотом. — Я наказую вам спинитись! — гукнув я.

Вони наддали ходи. Я розстебнув кобуру, витяг пістолета, націлився на того, що найбільше говорив, і вистрілив. Я схибив, а вони обидва кинулись навтіки. Я пальнув ще тричі й таки поклав одного. Другий шаснув за живопліт і зник з очей. Я вистрілив по ньому крізь живопліт, коли він побіг полем. Пістолет глухо клацнув, і я заклав новий магазин. Тоді побачив, що другий сержант відбіг надто далеко і стріляти марно. Він був уже ген у полі й біг, пригнувши голову. Я взявся заправляти порожній магазин. Підійшов Бонелло.

— Дайте я доб'ю його, — сказав він.

Я дав йому пістолет, і він пішов туди, де поперек дороги лежав долілиць сержант-сапер. Бонелло нахилився, приставив пістолет до сержантової голови й натиснув спуск. Пістолет не вистрілив.

— Треба звести курок, — сказав я.

Він звів курок і двічі вистрілив. Тоді взяв сержанта за ноги й відтягнув на узбіччя, і тепер той лежав під самим живоплотом. Бонелло повернувся й віддав мені пістолет.

— Сучий син, — сказав він і подивився на мертвого сержанта. — Ви бачили, лейтенанте, як я його порішив?

— Треба швидше наламати галуззя, — сказав я. — А другого я так-таки й не поцілив?

— Мабуть, що ні, — мовив Аймо, — Він був надто далеко, з пістолета не поцілити.

— Паскуда смердюча, — сказав Піані.

Ми всі ламали пруття й гілля. Машину