Стіг Ларсон - Повітряний замок, що вибухнув

це питання аж ніяк не цікавило. Він просто прийшов до висновку, що Лісбет Саландер зазнавала стресу. В неї тричі стріляли, й одна з куль потрапила їй у головний мозок і мало її не вбила, після чого в неї ніяк не спадала температура і трималися сильні головні болі.

Андерс Юнассон визнав за краще не ризикувати. Вбивця вона чи ні, Лісбет Саландер була його пацієнткою, і до його завдання входило піклуватися про її якнайшвидше одужання. Тому він наклав заборону на відвідини, ніяк не пов’язану з юридично обґрунтованою забороною прокурора. Він прописав лікування і цілковитий спокій.

Позаяк Андерс Юнассон вважав, що цілковита ізоляція є негуманною і що у відриві від друзів добре себе почувати ніхто не може, він довірив адвокатові Анніці Джанніні роль друга Лісбет Саландер. Юнассон серйозно поговорив з Аннікою, пояснивши їй, що вона зможе відвідувати Лісбет щодня і проводити з нею по одній годині. У цей час їй дозволялося розмовляти з пацієнткою або просто сидіти мовчки, складаючи тій компанію, проте їхні розмови, по можливості, не повинні стосуватися життєвих проблем Лісбет Саландер і майбутніх юридичних баталій.

— Лісбет Саландер стріляли в голову, і в неї дуже серйозна травма, — повчав він. — Гадаю, вона поза небезпекою, але завжди існує ризик відновлення кровотеч або виникнення ускладнень. Їй треба дати спокій і можливість вилікуватися. Лише після цього вона зможе братися до своїх проблем із законом.

Анніка Джанніні дослухалася до логіки міркувань доктора Юнассона. Вона провела з Лісбет Саландер кілька загальних розмов, лише натякнувши на те, який вигляд має їхня з Мікаелем стратегія, але можливості вдаватися до подробиць перший час вона не мала. Лісбет Саландер була просто так наштрикана болезаспокійливими ліками і знесилена, що часто засинала посеред розмови.

Драґан Арманський узяв фотографії, зроблені Крістером Мальмом, і почав розглядати двох чоловіків, що виходили з кафе «Копакабана» услід за Мікаелем Блумквістом. Знімки вийшли на рідкість чіткими.

— Ні, — сказав він. — Раніше я їх ніколи не бачив.

Мікаель кивнув. Вони призначили зустріч у кабінеті Арманського в «Мілтон сек’юриті» в понеділок вранці. У будинок Мікаель увійшов через гараж.

— Старший — це Йоран Мортенссон, власник «Вольво». Він переслідував мене, як совість, не менше тижня, а може, й раніше.

— І ви стверджуєте, що він із СЕПО.

Мікаель указав на складену ним історію кар’єри Мортенссона — вона говорила сама за себе. Арманський вагався: відкриття Блумквіста викликало в нього суперечливі почуття.

Звичайно, державна таємна поліція вічно попадала в халепу — це стосувалося не лише шведської СЕПО, але, очевидно, й усіх решти розвідувальних служб світу. Далеко за прикладом ходити не треба: французька таємна поліція послала команду водолазів-мінерів до Нової Зеландії, щоб підірвати судно Ґрінпіс «Рейнбоу ворріор», що сміливо можна було розглядати як найбільш ідіотську розвідувальну операцію, можливо, за винятком участі президента Ніксона у Вотерґейті. З таким тупоумним командуванням нічого дивуватися, що регулярно виникають скандали. Про успіхи не повідомляється ніколи, зате коли кояться дурниці або трапляються провали, ЗМІ накидаються на Службу безпеки з усім розумом по шкоді.

Арманський ніколи не розумів ставлення шведських газет до СЕПО.

З одного боку, ЗМІ розглядали СЕПО як чудове джерело інформації, і майже будь-яка політична помилка виливалася в ефектні заголовки: «СЕПО підозрює, що…». Посилання на СЕПО відразу надавало заголовку ваги.

З другого боку, ЗМІ й політики різних рівнів дружно накидалися на співробітників СЕПО, що стежили за шведськими громадянами, якщо їх на цьому ловили. Тут таїлося щось таке суперечливе, що Арманський кожного разу сумнівався в розсудливості як політиків, так і ЗМІ.

Проти самого факту існування СЕПО Арманський нічого не мав. Адже хтось повинен стежити за тим, щоб чокнуті націонал-більшовики, що начиталися Бакуніна — чи якого дідька подібні неонацисти там читають, — не виготовили бомбу з мінеральних добрив з нафтою і не встановили її у фургоні перед резиденцією шведського уряду. Отже, необхідність у СЕПО була, й Арманський вважав, що деякий нагляд за громадянами, якщо він ведеться в ім’я захисту спільної безпеки, зовсім навіть не шкідливий.

Проблема, зрозуміло, полягала в тому, що організація, покликана вести спостереження за громадянами, повинна бути під найсуворішим суспільним контролем і за нею повинен здійснюватися строгий конституційний нагляд. Діяльність же СЕПО виявлялася практично недоступною для наглядання політиків і членів Риксдагу, навіть коли прем’єр-міністр призначав спеціального перевіряльника, якому на папері надавався доступ до всього. Арманському давали почитати книжку Карла Ліндбума «Завдання», і в міру читання він дивувався все більше. У США десяток керівників СЕПО негайно відправили б до слідчого ізолятора за обструкцію і змусили б шеренгою пройти через публічний допит комісії конгресу. У Швеції ж вони вочевидь були недосяжні.

Справа Лісбет Саландер показувала, що в цій організації щось негаразд, але коли Мікаель Блумквіст прийшов і вручив йому мобільний телефон, вільний від прослушки, першою думкою Драґана Арманського було, що Блумквіст зїхав з глузду. Лише вникнувши в деталі і вивчивши знімки Крістера Мальма, він неохоче визнав, що підозріння Блумквіста не позбавлені підстав. Це не провіщало нічого хорошого і означало, що змова, жертвою якої п’ятнадцять років тому стала Лісбет Саландер, справді була.

Для випадковості тут було надто багато збігів. Припустімо, що Залаченка міг убити ненормальний борець з властями, але одночасно з цим у Мікаеля Блумквіста і в Анніки Джанніні викрадають документ, що становить основу доказової бази. Це вже серйозно. А до того ж головний свідок, Гуннар Бйорк, узяв та й повісився.

— Гаразд, — сказав Арманський, забираючи у Мікаеля документи. — Отже, ви не проти того, щоб я передав це своїй контактній особі?

— Значить, ви кажете, що довіряєте йому?

— Я знаю його як людину високих моральних якостей і виняткової прихильності демократії.

— У СЕПО? — сказав Мікаель Блумквіст з очевидним сумнівом у голосі.

— Нам з вами необхідно прийти до згоди. Ми з Хольгером Пальмґреном обоє схвалили ваш план і співпрацюємо з вами, але я стверджую, що власними силами нам з цією справою не впоратися. Щоб усе не закінчилося катастрофою, ми повинні знайти союзників серед владних структур.

— Добре, — неохоче кивнув Мікаель. — Просто мені раніше ніколи не доводилося видавати інформацію про матеріал до того, як його опублікують.

— Але в даному разі ви це вже зробили. Ви вже все розповіли мені, своїй сестрі і Пальмґрену.

Мікаель кивнув.

— А поділились інформацією ви, бо самі розумієте, що ця справа виходить далеко за межі статті у вашому журналі. У цьому випадку ви не сторонній репортер, а дійова особа подій, що розгортаються.

Мікаель кивнув.

— І як