Еріх Марія Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

— Для солдатів усе робиться інакше, — заявив він. — Усе можна оформити за кілька днів. Я довідався про це в казармі.

— І там тобі прийшла в голову ця думка?

— Ні. Я подумав про це сьогодні вранці. Але в казармі часто розмовляють про такі речі. Багато солдатів одружуються у відпустку» А чому б і ні? Коли одружується фронтовик, його дружина має право щомісяця одержувати допомогу в розмірі двісті марок. Навіщо їх дарувати державі? Коли вже судилося накласти головою, то чому принаймні не взяти те, на що маєш право? Тобі вони знадобляться, а так їх залишить собі держава. Хіба я не маю рації?

— Коли все це справді так, то, може, й маєш.

— Я теж такої думки, — сказав Гребер із полегшенням. — Крім того, є ще весільна позичка, здається, тисячу марок. Можливо, тобі, коли вийдеш заміж, більше не доведеться ходити на твою швейну фабрику.

— Навряд. Одне одного не стосується. Що ж мені тоді цілий день робити? Самій.

— Твоя правда.

Гребер почувався якусь мить зовсім безпомічним. «Що вони тільки з нами роблять, — думав він. — Ми молоді й повинні бути щасливими, залишитися разом. Яке нам діло до війни, яку затіяли наші батьки?»

— Скоро ми станемо самотніми, — сказав він. — А коли одружимось, то не так відчуватимемо самотність.

Елізабет похитала головою.

— Ти не хочеш? — запитав він.

— Ми будемо все одно самотніми, — сказала вона. — Навіть іще більше.

Гребер знову почув голос співачки з будинку на протилежному боці. Вона перестала співати гами й перейшла до октав. Її спів скидався на крик, якому відповідала тільки луна.

— Це ж не навіки, коли ти так тривожишся, — сказав він. — Якщо захочемо, ми завжди зможемо розлучитися.

— Тоді навіщо ж одружуватись?

— А навіщо що-небудь дарувати державі?

Елізабет підвелась.

— Учора ти був інший, — промовила вона.

— Тобто як це інший?

Вона ледь усміхнулася.

Давай більше не розмовляти про це. Ми разом, і цього досить.

— Ти не хочеш?

— Ні.

Гребер здивовано глянув на Елізабет. Щось у ній ніби замкнулося і сховалося від нього.

— Прокляття, — мовив він. — А я ж не мав на увазі нічого поганого!

Елізабет знов усміхнулася.

— У тому-то й справа. Не слід так мріяти, У нас ще є щось випити?

— Є ще СЛИВОВИЦЯ-

— Та, що з Польщі?

— Так.

— А немає чого-небудь не трофейного?

— Десь була ще пляшка кминової. Німецької.

— Тоді подай її.

Гребер пішов на кухню по пляшку. Він був злий на себе. Якусь мить він стояв перед посудом та дарунками Біндинга в напівтемному приміщенні, пропахлому рештками їжі, і почувався спустошеним і ніби вигорілим. Потім повернувся назад.

Елізабет стояла біля вікна.

— Яке сіре небо, — мовила вона. — Буде дощ. Шкода!

— Чому шкода?

— Це наша перша неділя. Можна було б погуляти. Там, за. містом, весна.

— Ти любиш гуляти?

— Ні. З мене цілком достатньо, коли фрау Лізер немає вдома. Але для тебе було б краще піти на прогулянку, ніж сидіти в кімнаті.

— Мені це теж байдуже. Я чимало пожив на природі й можу довго обійтися без неї. У моїй уяві природа — це нерозбомблена, затишна кімната з цілими меблями. Вона в нас є. Це найбільша радість, яку я можу собі уявити, і тому я ніяк не можу натішитися цим дивом. Але тобі, можливо, воно вже набридло. Якщо хочеш, ми можемо піти в кіно.

Елізабет замотала головою.

— Тоді залишимося тут і нікуди не підемо. Якщо підемо, день розпадеться на шматки й мине швидше, ніж тоді, коли ми залишимося тут. Так він триватиме довше.

Гребер підійшов до Елізабет і обняв її. Він відчув волохату матерію її купального халата. Потім побачив у її очах сльози.

— Я наговорив дурниць? — спитав він. — Перед цим?

— Ні.

— Але щось я, мабуть, зробив не так. А то чому б ти плакала?

Він міцно її пригорнув. Через її плече було видно вулицю. Зарослий чоловік у підтяжках зник. Кілька дітей залізли в дірку, що вела до підвалу розбитого будинку, і гралися у війну.

— Давай не будемо сумувати, — промовив Гребер.

Співачка навпроти завела знов. Тепер це була пісня Грига.

«Я люблю тебе! Я люблю тебе! — верещала вона своїм пронизливим, деренчливим голосом. — Я люблю тебе вічно, хоч би там що. Я люблю тебе!»

— Ні, ми не будемо сумувати, — сказала Елізабет.

Після полудня почався дощ. Рано смеркло, і небо дедалі більше затягувалося хмарами. Вони лежали в ліжку, було темно, вікна стояли розчинені, а дощ падав навскісними блідими потоками, зливаючись у суцільну водяну стіну.

Гребер услухався в монотонний шум. Він думав про те, що в Росії тепер почалося бездоріжжя і все просто потопає в непролазному баговинні. Повернувшись, він ще застане грязюку.

— Мені ще не пора йти? — спитав він. — Фрау Лізер напевне скоро заявиться.

— Ну й нехай заявляється, — промурмотіла Елізабет сонним голосом. — Хіба вже так пізно?

— Не знаю. Але, можливо, через дощ вона повернеться раніше.

— А може, саме тому вона повернеться пізніше.

— Може, й так.

— А то й завтра вранці, — додала Елізабет і поклала голову йому на плече.

— А може, вона навіть попаде під вантажну машину. Та це було б для нас завелике щастя!

— А ти недуже гуманний, — пробурмотіла Елізабет.

Гребер дивився на сірі потоки за вікном.

— Якби ми були одружені, мені б узагалі не треба було йти від тебе, — промовив він.

Елізабет не поворухнулась.

— Навіщо тобі зі мною одружуватись? — спитала вона. — Ти ж мене майже не знаєш.

— Я знаю тебе досить давно.

— Де там давно! Кілька днів.

— Не кілька днів. Я знаю тебе понад рік. Цього достатньо.

— Як це — понад рік? Дитинство ж не можна брати до уваги. Це щось далеке-далеке.

— А я й не беру. Але за два роки на фронті я одержав майже три тижні відпустки. Тижнів два я вже тут. Це відповідає десь п’ятнадцятьом місяцям фронтового життя. Отже, я знаю тебе вже добрий рік, якщо брати до уваги два тижні відпустки.

Елізабет розплющила очі.

— А я про це досі й не думала.

— Я теж ні. Це спало мені на думку перед цим.

— Коли?

— Як ти заснула. Коли йде дощ, а навкруги темрява, у голову приходять всякі думки.

— Для цього неодмінно потрібен дощ і темрява?

— Ні. Але так інакше думається.

— А тобі більше нічого не спало на думку?

— Спало. Я міркував про те, як це чудово, коли людина може використовувати свої руки не тільки ддя того, щоб стріляти й кидати гранати.

Вона повернула до нього обличчя.

— Чому ж