Олена Печорна - Фортеця для серця

— А вступлю?

— Аякже!

— Лячно якось.

— Таке з усіма було й тебе не мине.

Цю житейську аксіому підтверджували Люба з Вікою та всі випускники Степового, які хвилювалися страшенно. А як інакше? Інакше то вже не абітурієнти.

* * *

— Вступила!!!

Вона стрибала на східцях центрального входу в університет і дивувалася, чому небо так щасливо сміється. Таки сміється. Усі довкола сміються. Хоч ні, он якесь дівча рюмсає, розмазуючи по обличчю косметику, яка виявилася не такою вже й водостійкою, щоб витримати провал своєї власниці. Зрештою незнайомка більш-менш оговталася, стисла міцніше кулачки й твердо пішла до виходу. Коли порівнялася з Лесею, то раптом спинилася й процідила крізь зуби:

— То це ти моє місце урвала, сучко? Усе вже в моїх руках було. Аж ні, встряла зі своїм… вікном, матері твоїй!..

Леся вражено відступила. Вона впізнала дівчину, бо зустрічала це обличчя на спільних вступних екзаменах.

— Що? Язика проковтнула? Геній довбаний!

— Чого… ти так?

— Як? — Дівчина вже остаточно опанувала себе й заходилася витирати туш зі щік. — От із якої ями, скажи на милість, ти вискочила, га? Я стільки років на ту школу мистецтв перевела. Уже від малювання нудило, а воно, бач, віконце зляпало — і бац! Геніально! Самобутньо! Яка техніка! Ото шушвалі всякій щастить! Нічого, нехай тепер лиса підлота назад бабло вертає, ще й із наддатком — за моральну шкоду. Бач, декан наполіг! А йди ти разом із деканом!..

— Доню, що?

Дівча зиркнуло спідлоба на огрядне черевце в дорогому костюмі й значуще показало середній палець. Чоловік одразу ж укрився плямами й став схожий на розкоханого гепарда.

— А я ж казав, нащо тобі відстій такий? Образотворче мистецтво! Ще й педагогічний! Ото треба було зразу до столиці на модельєра вступати, а не в цю діру лізти!

Дівча хлипнуло, кліпнуло й знову розплакалося, а потім стрімголов кинулося до машини. Дорогий костюм слухняно потупотів слідом. А Леся лишилася стояти на східцях, уся в сонячному промінні, збентежена та розбурхана, коли це з дверей вийшов чоловік і завбачливо всміхнувся:

— Вітаю, шановна!

Леся шоковано кивнула, і чоловік пішов.

Хлопчина-п’ятикурсник, що курив коло лави навпроти входу, зітхнув замислено:

— Отакої! Це ж тре’! Декан, зуб даю, перегрівся. Першокурсників вітає. Здуріти можна!

Уже набагато пізніше Леся дізнáється, що саме декан факультету, випадково побачивши її роботу, чи не вперше в житті не попросив приймальну комісію, а наказав їй узяти дівчину, хоч дехто, звісно, мав інакші плани. Проте… навіть отой лисий, відверто кажучи, полегшено зітхнув, бо, як-не-як, талант. Він такого зроду-віку не намалював би.

Сонце. Вікно. Воно відчинене навстіж. Аж лячно стає, як так широко можна розчинити. Прозорі фіранки підсвічують небо й сонце, обціловані невидимцем-вітром. На облущеному підвіконні лежить повітряний літачок, складений з альбомного аркуша. На ньому невміло, щиро, дитячою рукою виведено коротеньке слово «мрія». Мить — і літак підхопить вітер, понесе у відчинене вікно. Чоловік несвідомо здригається, бо навіть йому, сорокарічному битому жакові, страшно й солодко зазирнути за край підвіконня, щоб раз і назавжди збагнути — угору чи вниз?

* * *

Залишки того літа Леся пила спраглими ковтками, а коли лягала спати, боялася ненароком прим’яти крила. Бабуся й тітка дивилися на свою художницю й відчували: та така щаслива, що, якби раптом увечері зникло світло, вона б сама сяяла яскравіше від Полярної зорі.

— Не плач.

— А я що? Я нічого.

— Зоє…

— Уже заспокоїлася. Я своїй кровинці хіба ворог?

Ні. А хтось міг. Кров, навіть рідна, здатна бути отруйною. А ще вона повертається тоді, коли на неї навіть не чекають.

Усе сталося ввечері. Леся сиділа на маленькому стільчику, обпершись чолом об теплий бік Ромашки, і чудувалася тому, як красиво стікає молоко в дійницю. Тоненькі цівочки розчинялися в білому, збиваючи легку, повітряну піну. Цікаво, а в морі вона така сама ніжна? Леся сама собі всміхнулася з-під пов’язаної хустки, бо моря не бачила жодного разу, хіба тільки в телевізорі.

Хоч… одного разу їй наснилося, як вона йде по гострому камінні. Камінців було багато. Великих і маленьких. Вони чимось скидалися на гострі зуби, тому йти було боляче. І коли вже остаточно захотілося спинитися, вух торкнувся шепіт. Леся ступила кілька останніх кроків й опинилася коло води. Дівчина кілька хвилин стояла, не дихаючи, щоб не сполохати ніжності. Море. То було воно. Сховане від людей за гострим камінням. Пестливе й лагідне. Вкрите білою-білою піною.

— Няв.

Дівча зиркнуло на рудого красеня. Ну от. Сполохав видиво. Десь під стелею на жердинах заквоктало птаство. Зі щілини висунув рожевого п’ятачка кабанчик і голосно рохнув.

— Мурку, ти капосник. Усіх розтривожив!

Але статечний кіт і оком не кліпнув. Навпаки, задерши хвоста, заходився тертися об ноги, випрошуючи вечерю.

— Та дам-дам, нетерплячий який! Зачекай!

— Лесю…

— Що, бабусю?

Старенька тривожно сіпала край фартуха.

— Теє… Там Віка прийшла до тебе.

— Зараз додою.

— Ні, доню, облиш. Я закінчу.

— Щось сталося?

— Еге.

Побачивши подругу, Леся збагнула, що все серйозно. Дівча гірко рюмсало й навіть не намагалося опанувати себе. Леся чи не вперше за кілька останніх років бачила подругу такою.

— Віко!..

— Лесю, він повернувся!..

— Хто?!

— Батько!..

І тиша. Подружки з переляку видряпалися чомусь аж на піч, згорнулися двома клубочками, міцно притиснувшись одна до одної. Немов тут можна було сховатися… А їм тим часом здалося, що вони повернулися в минуле чи, точніше, впали в колишню яму.

— Прийшов. Страшний такий. Його ж випустили близько п’яти років тому. Не з’являвся ж. Десь носило, а це прибило до нашого берега. Лесю… мамка й так зривається час від часу, а тепер що буде?

Леся гладила плече й втішала якимось дурнуватим:

— Ну-ну… Нічого не буде…

— Господи! Я коли побачила, то думала, що паралізувало. Правда! Стою, а поворухнутися не можу. А він беззубим ротом усміхається: мовляв, донечко ріднесенька, зустрічай блудного тата. Бр-р-р. Худе. Сіре. Смердюче. На ногах хитається, ще й друзяк із собою притяг. Уявляєш? Парочка. Хома та Одарочка. П’яниці чи наркомани, я навіть не розшолопала. Капець! Лесю, це капець!

— А може, вони підуть?

— Куди? Якби ж їм було куди йти! По наші душечки припхалися. Чи по мою. Мамка спершу була розгубилася, а потім, уяви, стіл почала накривати. Сидять тепер, зустріч запивають!