О. Генрі - Вождь червоношкірих: Оповідання

Усе відбулося в маленькому погрібці, — саме тут довелося Хайсміту блиснути своєю акторською майстерністю. Уточнювати місце дії зайве: є тільки один погрібець, де ви можете зустріти міс Позі Керінгтон після закінчення вистави «Купальний халат короля».

За одним із столиків сиділа невелика весела компанія, до якої тягнулися погляди всіх присутніх. Мініатюрна, пікантна, завзята, чарівна, захоплена славою, міс Керінгтон по праву має бути названа першою. За нею герр Гольдштейн, гучноголосий, кучерявий, незграбний, трохи стривожений, наче ведмідь, що якимсь дивом схопив у лапи метелика. Наступний — якийсь служитель преси, сумний, завжди насторожений, котрий розцінює кожну звернену до нього фразу як можливий матеріал для кореспонденції і поглинає своїх омарів а ля Ньюбург у величній мовчанці. І, нарешті, молодий чоловік із проділом і з ім'ям, яке виблискувало золотом на зворотному боці ресторанних рахунків. Вони сиділи за столиком, а музиканти грали, лакеї снували туди-сюди, виконуючи свої складні обов'язки, незмінно обернувшись спиною до всіх, хто потребував їхніх послуг; і все це було дуже мило й весело, бо відбувалося на дев'ять футів нижче від тротуару.

Об одинадцятій сорок п'ять до погрібця увійшла якась істота. Перша скрипка замість ля взяла ля бемоль; кларнет зірвався з голосу в середині фіоритури; міс Керінгтон пирхнула, а юнак із проділом проковтнув кісточку маслини.

Вигляд у чоловіка, що зайшов, був дивний і бездоганно сільський. Худий, вайлуватий, неповороткий хлопець із льняним волоссям, із роззявленим ротом, незграбний, здавалось, очманів від великої кількості світла та публіки. На ньому був костюм кольору горіхової олії і яскраво-блакитна краватка, із рукавів на чотири дюйми стирчали кістляві руки, а з-під штанів на таку саму довжину висовувалися кісточки в білих шкарпетках. Він перекинув стілець, усівся на інший, закрутив гвинтом ногу навколо ніжки столика і запобігливо посміхнувся лакею, що підійшов до нього.

— Мені б скляночку імбирного пива, — сказав він у відповідь на чемне запитання офіціанта.

Погляди всього погрібця спрямувалися на прибульця. Він був свіжий, мов молода редиска, і простий, наче граблі. Вирячивши очі, він одразу ж став блукати поглядом навсібіч, немов виглядаючи, чи не забрели свині на грядки картоплі. Нарешті його погляд зупинився на міс Керінгтон. Він підвівся і попрямував до її столика з широкою сяючою усмішкою, червоніючи від приємного збентеження.

— Як ся маєте, міс Позі? — запитав він з акцентом, що не залишав сумніву в його походженні. — Чи ви не пізнаєте мене? Адже я Білл Самерс, — пам'ятаєте Самерсів, що жили якраз за кузнею? Ну зрозуміло, я трохи підріс з того часу, як ви виїхали з Кранбері-Корнерс. А знаєте, Ліза Перрі так і гадала, що я, цілком вірогідно, можу зустрітися з вами в місті. Ліза ж, знаєте, вийшла заміж за Бена Стенфілда, і вона говорить…

— Та що ви? — жваво перебила його міс Позі. — Щоб Ліза Перрі вийшла заміж? З її-то ластовинням?!

— Вийшла заміж у червні, — посміхнувся пліткар. — Тепер вона переїхала до Татам-Плейс. А Хем Райлі, той став священиком. Стара міс Блізерс продала свій будиночок капітанові Спунеру; молодша дочка Уотерсів утекла з учителем музики; у березні згорів будинок суду; вашого дядечка Уайлі обрали констеблем; Матільда Хоскінс загнала собі голку в руку і померла. А Том Бідл упадає за Саллі Лазроп, — жодного вечора не пропускає, усе стирчить у них на ґанку.

— За цією витрішкуватою? — вигукнула міс Керінгтон дещо різко. — Але ж Том Бідл колись… Пробачте, друзі, я зараз. Знайомтесь. Це мій старий приятель, містер… як вас? Так, містер Самерс. Містер Гольдштейн, містер Рікетс, містер… о, а яке ж ваше прізвище? Ну, все одно: Джонні. А зараз ходімо он туди, розкажіть мені ще про щось.

Вона потягла його за собою до порожнього столика, що стояв у кутку. Герр Гольдштейн знизав жирними плечима і покликав офіціанта. Репортер злегка пожвавішав і замовив абсент[225]. Юнак із проділом поринув у меланхолію. Відвідувачі погрібця сміялись, дзвеніли склянками і насолоджувалися виставою, яку Позі давала їм понад свою звичайну програму. Деякі скептики перешіптувалися щодо «реклами» й усміхалися з таким виглядом, наче все розуміють.

Позі Керінгтон сперлася на руки своїм чарівним підборіддям з ямкою і забула про публіку — здатність, яка здобула їй лаври[226].

— Я щось не пригадую ніякого Білла Самерса, — сказала вона задумливо, дивлячись просто в невинні блакитні очі сільського жителя. — Але взагалі-то Самерсів я пам'ятаю. У нас там, певно, небагато відбулося змін. Ви моїх давно бачили?

І тут Хайсміт удався до свого козиря. Роль Соля Хейтосера потребувала не тільки комізму, а й пафосу. Хай міс Керінгтон переконається, що і з цим він упорається не гірше.

— Міс Позі, — почав «Білл Самерс». — Я заходив до вашої батьківської домівки лише три дні тому. Так, правду кажучи, особливо великих змін там немає. Ось тільки бузковий кущ під вікном кухні виріс на цілий фут, а в'яз у дворі всох, довелося його зрубати. Але все немов би не таке, як було раніше.

— Як мама? — запитала міс Керінгтон.

— Коли я востаннє бачив її, вона сиділа на ґаночку, плела доріжку на стіл, — сказав «Білл». — Вона постарішала, міс Позі. Але вдома все як було. Ваша матінка запропонувала мені сісти. «Тільки, Вільяме, не чіпайте отої плетеної гойдалки, — сказала вона. — Її не торкалися відтоді, як виїхала Позі. І цей фартух, що вона почала підрублювати, — він теж отак собі і лежить з того дня, як вона сама кинула його на ручку гойдалки. Я все сподіваюсь, — говорить вона, — що колись Позі ще дошиє цей рубець».

Міс Керінгтон владним жестом підкликала лакея.

— Шампанського — пінту[227], сухого, — наказала вона коротко. — Рахунок Гольдштейну.

— Сонце світило просто на ґанок, — вів далі кранберійський літописець, — і ваша матінка сиділа якраз проти світла. Я, значить, і кажу, що, може, їй краще пересісти трошки вбік. «Ні, Вільяме, — говорить вона, — варто мені тільки сісти ось так і почати дивитися на дорогу, і я вже не маю сил зрушити з місця. Щодня, як тільки випаде вільна хвилинка, я дивлюся через огорожу, виглядаю, чи не йде моя Позі. Вона пішла від нас уночі, а вранці ми бачили в пилюці на дорозі сліди її маленьких черевичків. І дотепер я все думаю, що коли-небудь вона повернеться назад тією самою дорогою, коли втомиться від шумного життя і згадає про свою стару матір».

— Коли я пішов, — закінчив «Білл», — я зірвав ось це з куща перед вашим будинком. Я подумав, що може, й