О. Генрі - Вождь червоношкірих: Оповідання

Він і кинувся першим на не-прошених гостей, сподіваючись, що чисельна перевага дасть змогу одразу зім'яти учасників облави. Але з тієї миті, коли побачив серед них Малюка, він уже не думав ні про кого й ні про що. Великий і огрядний, як справжній важкоатлет, він із захопленням навалився на свого тендітнішого ворога, й обидва, зчепившись, покотилися сходами вниз. Тільки на майданчику другого поверху, коли вони, нарешті, розчепились і знялися на ноги, Малюк зміг скористатися своєю професійною майстерністю, що лишалася без ужитку, доки його стискував у своїх лютих обіймах любитель сильних відчуттів вагою в двісті фунтів[218], якому загрожувала втрата майна вартістю двадцять тисяч доларів.

Уклавши свого супротивника, Малюк кинувся нагору і, пробігши крізь гральну залу, опинився в кімнаті трохи меншій, відокремленій від зали аркою.

Тут стояв довгий стіл, уставлений коштовною порцеляною та сріблом, що ломився від дорогих та вишуканих страв, до яких, як заведено вважати, такі ласі лицарі удачі. На оздобленні столу теж позначилися широкий розмах і екзотичні смаки джентльмена, що доводився тезком столиці одного з американських штатів[219].

З-під звисаючої до підлоги білосніжної скатертини стирчав лакований штиблет[220] сорок п'ятого розміру. Малюк ухопився за нього і витягнув на світ Божий негра-офіціанта фраці та білій краватці.

— Підводься! — скомандував Малюк. — Ти перебуває при цій годівниці?

— Так, сер, я перебував. Невже нас знову схопили, сер?

— Скидається на те. Тепер відповідай: є тут у тебе персики? Якщо ні, то, виходить, я дістав нокаут.

— У мене було три дюжини персиків, сер, коли почалася гра, але побоююсь, що джентльмени з'їли геть усі. Може, Вам завгодно з'їсти гарний, соковитий апельсин, сер?

— Переверни все догори дном, — суворо наказав Малюк, — але щоб мені були персики. І ворушись, бо справа закінчиться погано. Якщо ще хтось сьогодні заговорить зі мною про апельсини, я з нього дух випру.

Ретельний обшук на столі, обтяженому дорогими щедротами Денвера Діка, допоміг знайти один-єдиний персик, який випадково пощадили епікурейські[221] щелепи прихильників азарту. Його негайно помістили в кишеню Малюка, і наш невтомний фуражир[222] вирушив зі своєю здобиччю в дорогу додому. Вийшовши на вулицю, він навіть не подивився в той бік, де підлеглі капітана заштовхували своїх полонених у поліцейський фургон, і швидко попрямував до себе.

Легко було тепер у нього на душі. Так лицарі Круглого Столу[223] поверталися до Камелота, переживши багато небезпек і вчинивши чимало подвигів на честь своїх прекрасних дам. Подібно до них, Малюк дістав наказ від своєї дами і зумів його виконати. Щоправда, йшлося лише про персик, але хіба не подвигом було роздобути серед ночі цей персик у місті, ще скутому лютневими снігами? Вона попросила персик; вона була його дружиною; і ось персик лежить у нього в кишені, зігрітий долонею, якою він притримував його з побоювання, як би не впустити і не втратити.

Дорогою Малюк зайшов до нічної аптеки і сказав власникові, який питально втупився в нього крізь окуляри:

— Слухайте-но, шановний, я хочу, щоб ви перевірили мої ребра, чи всі вони цілі. У мене була маленька суперечка з приятелем, і мені довелось полічити сходинки на одному чи двох поверхах.

Аптекар уважно оглянув його.

— Ребра все цілі, — був його висновок. — Але тут є синець, судячи з якого можна припустити, що ви звалилися з хмарочоса «Праска», і не раз, а принаймні двічі.

— Байдуже, — сказав Малюк. — Я тільки попрошу у вас щітку для одягу.

У затишному світлі лампи під рожевим абажуром сиділа молода і чекала. Ні, є, либонь, ще чудеса на білому світі. Адже одне лише слівце про те, що їй чогось хочеться — хай це буде якась дрібниця: квіточка, гранат або — ах, так, персик, — і її чоловік відважно вирушає в ніч, у широкий світ, який не в змозі встояти проти нього, і її забаганка виконується.

І справді — ось він схилився над її кріслом і вкладає їй у руку персик.

— Поганий хлопчику! — закохано проворкувала вона. — Хіба я просила персик? Я б набагато охочіше з'їла апельсин.

Благословенна будь, молода!

Погрібець і троянда

Міс Позі Керінгтон була варта своєї слави. Життя її почалося під малообіцяючим прізвищем Богс у невеликому селі Кранбері-Корнерс. У вісімнадцять років вона здобула прізвище Керінгтон і місце хористки в столичному театрі вар'єте. Після цього вона легко здолала належні сходинки від «фігурантки», учасниці знаменитого октету «Пташка» у популярній музичній комедії «Дурниця й брехуни», до сольного номера в танці комашок у «Фоль де Роль» і, нарешті, до Тойнет в опереті «Купальний халат короля» — ролі, що привернула до неї симпатії критиків і створила їй успіх. На момент нашої розповіді міс Керінгтон купалася в славі, лестощах та шампанському, і далекоглядний герр Тімоті Гольдштейн, антрепренер, заручився її підписом на солідному документі, який свідчив, що міс Позі згодна красуватися весь наступний сезон у новій п'єсі Дайд Річа «При світлі газу».

Негайно до герра Тімоті з'явився молодий талановитий син свого століття, актор на характерні ролі, містер Хайсміт, який розраховував дістати ангажемент на роль Соля Хейтосера, головного чоловічого комічного персонажа в п'єсі «При світлі газу».

— Милий мій, — сказав йому Гольдштейн, — беріть роль, якщо тільки вам вдасться її одержати. Міс Керінгтон мене однаково не послухає. Вона вже відмовила майже півдюжині кращих акторів на амплуа «сільських простаків». І говорить, що ноги її не буде на сцені, доки не роздобудуть справжнього Хейтосера. Вона, бачте, виросла у провінції, і коли отака оранжерейна рослина з Бродвею, понатикавши у волосся соломинок, намагається зображувати польову травичку, міс Позі страшенно дратується. Я запитав її, жартома, чи не підійде для цієї ролі Ленман Томпсон. «Ні, — одказала вона. — Не хочу ані його, ані Джона Дрю, ані Джима Корбета, — нікого з цих чепурунів, що плутають турнепс із турнікетом. Мені щоб було без підробок». Так от, мій любий, хочете грати Соля Хейтосера — зумійте переконати міс Керінгтон. Бажаю успіху.

Наступного дня Хайсміт уже їхав потягом до Кранбері-Корнерс. Він пробув у цьому глухому й нудному містечку три дні. Він розшукав Богсів і визубрив напам'ять усю історію їхнього роду до третього і четвертого поколінь включно. Він ретельно вивчив події і місцевий колорит Кранбері-Корнерс. Село не встигало за міс Керінгтон. На погляд Хайсміта, там, після від'їзду єдиної жриці Терпсихори[224], відбулося так само мало істотних змін, як буває на сцені, коли зазначається, що «відтоді минуло чотири роки». Набувши, подібно до