Жан-Поль Сартр - Шляхи свободи. Відстрочення

нічого не прошу, просто хочу їх бачити. Він нагнувся й заглянув у замкову шпарину. В око йому війнув холодний протяг, він закліпав повіками й нічого не угледів: у кімнаті вимкнули світло. Я хочу їх бачити, подумав він, стукаючи у двері. Вони не відповіли. Йому перехопило горло, та він постукав дужче.

— Що це? — поспитався голос. Він був різкий і суворий, та він ще зміниться. Той чоловік відчинить двері, й голос його зміниться. Філіп знову постукав: говорити він не міг.

— Що таке? — нетерпляче поспитався голос. — Хто там?

Філіп перестав стукати. Він задихався. Він глибоко вдихнув повітря й видихнув здавленим горлом:

— Я хочу з вами поговорити.

Запала довга мовчанка. Філіп уже хотів було піти, як раптом почув кроки, подих за дверми, клацання; той чоловік запалює світло. Кроки подаленіли, він надіває штани. Філіп відступив і притулився до стіни, йому було страшно. Заскреготів ключ у замковій шпарині, двері відчинилися, й у прохиленому дверному отворі він побачив кудлату руду голову з широкими вилицями і з побитим віспою обличчям. У чоловіка були світлі очі без вій; він з кумедним подивом дивився на Філіпа.

— Ви переплутали двері, — сказав він.

Це був той самий голос, та зараз його було не впізнати.

— Ні, — відказав Філіп, — не переплутав.

— Ну, й що ви від мене хочете?

Філіп дивився на Моріса й думав: «Не варто було». Проте було пізно. Він сказав:

— Я хотів би з вами поговорити.

Моріс вагався; з очей видно було, що він збирається зачинити, тож Філіп хутко вхопився за стулку дверей.

— Я хотів би з вами поговорити, — повторив він.

— Я вас не знаю, — сказав Моріс. Його безбарвні очі були тверді й кмітливі. Він скидався на слююсаря, котрий прийшов полагодити кран у ванній.

— Що там таке, Морісе? Що він хоче? — почувся стурбований голос Зезети.

Голос був справжній; справжнім було і її невидиме ніжне обличчя. Сном було грубе Морісове обличчя. Маренням. Голос погас; ніжне обличчя згасло; з пітьми виринуло Морісове обличчя, жорстке й масивне, справжнє лице.

— Тут якийсь незнайомий тип, — відказав Моріс. — Хтозна, що йому треба.

— Я можу стати вам у пригоді, — пробелькотів Філіп.

Моріс окинув його недовірливим поглядом. Він бачить мої фланелеві штани, подумав Філіп, мої черевики з телячої шкіри, мою темну піжамну куртку з хутряним коміром.

— Я… я був поруч у кімнаті, — сказав він, упираючись у двері. — І я… клянуся вам, я можу стати вам у пригоді.

— Йди сюди, — погукала Зезета. — Облиш його, Морісе, нехай йому.

Моріс і далі дивився на Філіпа. Він трохи подумав, і його насуплене обличчя трохи поясніло.

— Вас послав Еміль? — трохи стишивши голос, поспитався він.

Філіп опустив очі.

— Так, — відказав він. — Еміль.

— Далі?

Філіп здригнувся.

— Я не можу тут говорити.

— Звідки це ви знаєте Еміля? — нерішуче поспитався Моріс.

— Дозвольте мені ввійти, — благально сказав Філіп. — Що станеться, якщо ви впустите мене до кімнати? А в коридорі я нічого не можу вам сказати.

Моріс прохилив двері.

— Заходьте, — сказав він. — Але не більше, ніж на п'ять хвилин. Я хочу спати.

Філіп увійшов. Кімната була точнісінько, як у нього. Та на стільцях висів одяг, панчохи, труси, на червоній кахляній підлозі біля ліжка стояли жіночі черевички, а на столі газова плита з каструлею. Тхнуло холодним смальцем. Зезета сиділа на ліжку, запнувши плечі бузковою вовняною хусткою. Вона була негарна, з глибокими і меткими очицями. Вона вороже дивилася на Філіпа. Двері зачинилися, й він здригнувся.

— Ну? Ну, й що ж він хоче від мене, той Еміль?

Філіп тривожно дивився на Моріса; він уже не міг балакати.

— Ну ж бо, кажіть хутчій, — розлюченим голосом озвалася Зезета. — Завтра вранці він їде, нічого нам зараз набридати.

Філіп розтулив рота і зробив відчайдушне зусилля, та марно. Він бачив себе їхніми очима, це було нестерпно.

— Я до вас французькою балакаю чи ні? — поспиталася Зезета. — Кажу ж вам, завтра він їде.

Філіп обернувся до Моріса і здавлено промовив:

— Не треба їхати.

— Куди?

— На війну.

У Моріса був приголомшений вигляд.

— Це нишпорка, — заверещала Зезета.

Опустивши руки, Філіп втупився у червоні кахлі, він геть закляк, це було майже приємно. Моріс узяв його за плече і струсонув.

— То ти знаєш Еміля чи ні?

Філіп не відповів. Моріс дужче струсонув його.

— Ти будеш говорити? Я поспитався в тебе, чи ти знаєш Еміля.

Філіп звів на Моріса відчайдушні очі.

— Я знаю старого, який робить фальшиві паспорти, — тихо і швидко відказав він.

Моріс зненацька відпустив його. Філіп опустив голову й додав:

— І вам зробить.

Запала довга мовчанка, потім Філіп почув переможний голос Зезети:

— Казала ж я тобі, що це провокатор!

Він зважився звести погляд, Моріс люто дивився на нього. Ось він простягнув свою здоровецьку волохату лапу, й Філіп сахнувся назад.

— Неправда, — затуляючись ліктем, вигукнув він, — неправда, я не шпиг!

— То чому ти приліз сюди?

— Я пацифіст, — мало не плачучи, відказав Філіп.

— Пацифіст! — приголомшено повторив Моріс. — Чимало я бачив, але щоб таке!

Якусь мить він чухав потилицю, а потім зареготався.

— Пацифіст! — повторив він. — Скажи, Зезето, ти щось розумієш?

Філіп затремтів.

— Я забороняю вам сміятися! — тихо сказав він. Потім прикусив губи, щоб не заплакати, й додав: — Навіть якщо ви не пацифіст, то все одно мусите мене поважати.

— Поважати тебе? — повторив Моріс. — Поважати?

— Я дезертир, — з гідністю сказав Філіп. — Якщо я пропоную вам документи, то тільки тому що й собі замовив. Завтра я буду в Швайцарії.

Він дивився Морісові просто в обличчя: той насупив брови, на чолі у нього виникла бганка у вигляді літери Y, здавалося, він міркував.

— Їдьте зі мною, — сказав Філіп. — Грошей у мене вистарчить для двох.

Моріс гидливо зиркнув на нього.

— Смердючко ти мала! — вигукнув він. — Ти бачиш, яка на ньому вдягачка, Зезето? Звичайно ж, війна тебе жахає, звісно ж, ти не хочеш битися з фашистами. Ти радше цілувався б із ними, правда ж? Вони ж боронять твої грошики, паненя ти собаче!

— Я не фашист, — відказав Філіп.

— Ага, виходить, я фашист? — вигукнув Моріс. — Ану вшивайся звідси, лайно! А то мені терпець урветься!

Філіпові ноги хотіли тікати. Його ноги і його ступні. Та він не тікатиме. Насилу ступаючи, він підійшов до Моріса і змусив опуститися свій хлопчачий лікоть, який сам піднімався. Він дивився Морісові в підборіддя; він не зважувався глянути в його світлі очі без вій, він твердо промовив:

— Не піду.

Якусь мить вони стояли один перед одним,