Харлан Кобен - Твоя перша остання брехня

відповів, і такої ніжності в його голосі вона досі не чула. — Твоя правда. Зараз неділя. Ми швиденько закінчимо й заберемося звідси. Іди, збирай Лілі.

Вони закінчили роботу, жучків не знайшли, і, поцілувавши Майю в щоку, Шейн пішов. Майя влаштувала Лілі в автокріслі, і день нарешті почався. Мати з дочкою встигли все. Вони покаталися на підводі з сіном. Пішли до контактного зоопарку й погодували кіз. Збирали яблука, їли морозиво й знайшли клоуна, який розважав Лілі тваринками з кульок. Навколо працьовиті люди проводили свій дорогоцінний вихідний, повний сміху, доторків, скарг, суперечок та усмішок. Майя вивчала їх. Намагалася жити моментом, просто розчинитись у цій осінній радості дня, проведеного з дочкою, але все це знову видавалося надто ефемерним, надто далеким, наче вона лише спостерігала, але нічого не відчувала. Для неї зоною комфорту був захист таких моментів, а не участь у них. Минали години, день завершився, а Майя навіть не була впевнена в тому, які почуття він у неї викликав.

Недільна ніч була не краща. Вона спробувала нові пігулки, але вони не зуміли вгамувати її привидів. Здавалося, що звуки харчуються ліками, які вона приймала, звук тільки посилювався.

Коли Майя прокинулася, різко втягуючи повітря, то негайно потяглася за телефоном, аби подзвонити Ву. Але зупинила себе перед тим, як натиснути кнопку дзвінка. Коротку мить вона навіть думала, чи не набрати Мері Мак-Лауд, колегу Джудіт, але так вона нізащо не вчинила б.

«Змирися з цим, Майє. Лишилося недовго».

Вона вдяглася, відвезла Лілі в «Зростання» і зателефонувала на роботу сказати, що не зможе прийти.

— Ти не можеш так зі мною вчинити, Майє, — сказала Карена Сімпсон, її бос, теж колишній військовий пілот. — У мене тут бізнес. Не можна скасовувати урок в останню мить.

— Вибач.

— Слухай, я знаю, у тебе зараз проблеми…

— Так, Карено, є, — перебила її Майя. — Здається, я дещо поспішила повернутися на роботу. Вибач, що лишаю тебе отак ні з чим, але, мабуть, мені треба більше часу.

Частково це було брехнею, частково — правдою. Майя не хотіла видаватися слабкою, але так необхідно. Тепер вона знала, що не повернеться на цю роботу. Ніколи.

Дві години потому вона в’їхала до Брин-Мор у штаті Пенсильванія, проїхала повз акуратно підстрижену живу огорожу та кам’яний знак із написом «Академія Франкліна Біддла». Невеличкий і акуратний знак було легко пропустити серед розкошів осіннього дня. Звісно ж, так і мало бути. Поки вона їхала попри зелений навчальний плац до стоянки для відвідувачів, усе навколо неї аж кричало про розпещеність, аристократизм, привілеї, владу. Навіть у кампусі панувало відчуття, ніби цілий світ їм заборгував. Запах хрустких доларових банкнот відчувався сильніше за запах осіннього листя.

Гроші купують усамітнення. Гроші купують паркани. Гроші купують ізольованість різних масштабів. Певні гроші купують міський світ. Певні гроші купують передмістя. Певні гроші — величезні гроші — купують подібні місця. Ми всі просто намагаємося зануритися дедалі глибше й глибше у свої захисні кокони.

Адміністрація була в кам’яниці під назвою «Віндзор Хаус» на Мейн-Лайн. Майя вирішила не телефонувати їм заздалегідь. Подивилась інформацію про директора в Інтернеті й подумала, що краще поїхати так. Якщо вона його не застане, так тому й бути. Вона знайде ще когось для розмови. Якщо буде, то він точно з нею поговорить. Він — директор приватної школи, а не голова держави. До того ж у кампусі досі був гуртожиток імені Буркетт. Її прізвище, звісно ж, відчиняло більшість зачинених дверей.

Жінка на рецепції неголосно заговорила:

— Чим можу допомогти?

— Я Майя Буркетт, до директора. Перепрошую, зустріч не призначена.

— Сідайте, будь ласка.

Чекати довелося недовго. Майя дізналась із сайту, що останні двадцять три роки обов’язки директора виконував колишній випускник цієї ж школи, згодом — учитель, Невілл Локвуд четвертий. Вона очікувала, що з таким іменем та родоводом він матиме певний вигляд: рум’яне обличчя, аристократичні риси, біляве волосся, що вже почало випадати.

І чоловік, який нині вітався з нею, виглядав саме так, а на додачу — окуляри в роговій оправі, завернуті за вуха, твідовий піджак і, звісно ж, краватка-метелик з орнаментом із ромбів.

Він узяв обидві її руки у свої.

— О, місіс Буркетт, — промовив Невілл Локвуд, з акцентом, який більше говорив про його клас у суспільстві, аніж про географічне походження. — Усі ми в Академії Франкліна Біддла так вам співчуваємо.

— Дякую.

Він провів її до свого кабінету.

— Ваш чоловік був одним із найулюбленіших наших студентів.

— Дуже мило з вашого боку.

Великий камін в кабінеті заповнений сірими полінами. Збоку стояв старовинний годинник. Локвуд сів за свій стіл з вишні, запропонував їй плюшеве крісло навпроти. Воно було дещо нижчим за його сидіння, і Майя подумала, що це не випадково.

— Половиною трофеїв у спортивному залі Віндзора ми завдячуємо Джо. Його рекорд за кількістю забитих м’ячів у футболі досі не побили. Ми думали… Що ж, ми думали, улаштувати щось у спортивному залі на його пам’ять. Він так любив це місце.

Невілл Локвуд поблажливо усміхнувся їй. Майя посміхнулась у відповідь. Такі спортивні спогади могли вести до того, що він проситиме грошей. Майя не надто зналася на тому, що робити в таких ситуаціях, однак все одно вирішила йти далі.

— Ви, випадково, не знаєте мою сестру?

Запитання його здивувало.

— Вашу сестру?

— Так. Клер Вокер.

Локвуд трохи подумав.

— Ім’я нічого мені не говорить.

Майя хотіла вже сказати, що Клер була тут приблизно чотири-п’ять місяців тому, а скоро після цього її вбили, але настільки серйозна інформація може приголомшити його, і він може закритися.

— Не зважайте, це не важливо. Я хотіла розпитати вас про те, як тут жилося моєму чоловіку.

Директор склав руки на грудях і чекав.

Діяти треба було вкрай обережно.

— Як ви знаєте, директоре Локвуд…

— Прошу, називайте мене Невілл.

— Невілле, — Майя усміхнулася. — Як ви знаєте, ваша академія — джерело великої гордості… і страшної трагедії для родини Буркетт.

Її співрозмовник зробив належно урочисте обличчя.

— Припускаю, ви говорите про брата вашого чоловіка?

— Саме так.

Невілл похитав головою.

— Такий жах. Я знаю, що батько помер кілька років тому, але ж бідолашна Джудіт. Утратити ще одного сина.

— Так, — мовила Майя, не поспішаючи. — Не знаю, як найкраще сказати, але тепер, коли Джо помер, якщо вести мову про цю школу, то загинули троє гравців однієї футбольної команди.

Обличчя Невілла Локвуда зблідло.

— Я маю