Ілона Волинська - Ірка Хортиця приймає виклик

чекати їм не доведеться. Хтось ішов по роздовбаній асфальтовій доріжці, зі звичною впевненістю обминаючи вибоїни. Раптом ритм кроків збився, вони сповільнилися, а потім і зовсім стихли. Своїм гострим слухом Ірка почула, як незнайомець тихо, зовсім нечутно для звичайного людського вуха, звернув геть зі стежини й обережно ступаючи, подався запилюженим газоном, тихенько заходячи позаду дітлахів. Вона почула легесеньке-легесеньке, наче шурхіт крила метелика, шелестіння тканини й уловила запах металу й мастила.

— І справді, нервово реагує,— буркнула вона й, трохи підвищивши голос, сказала: — Майоре, це ми!

На мить усе стихло, потім до Ірки долинуло полегшене зітхання й ледь чутне клацання затвора — майор поклав пістолет до кишені. Темна постать матеріалізувалася з мороку прямо перед дітлахами.

— Ну і чого ви отут затаїлися? — не здоровкаючись, похмуро буркнув майор. — Нічого не знаю, нічим допомогти не можу й узагалі, ви не вчасно! — Роздратовано тупаючи, він рушив нагору сходами.

Друзі перезирнулися й поквапилися слідом.

Гучно брязкаючи ключима, Ментівський Вовкулака відімкнув двері, підозріло глянув на дітлахів, страдницьки звів очі до брудно-білої стелі сходової площадки, потім щось пробурмотів собі під ніс й пропустив гостей до квартири.

— Мені не те що ваші, мені б свої проблеми розгребти! — майор кивнув на завалений грубими папками стіл. — Ось, із відділку сюди понатягував. Передадуть мої справи іншому, а в мене в паперах така плутанина, що просто шерсть дибки! — Він пішов у кухню, хряснув дверцятами холодильника й повернувся, тримаючи в руках пляшку пива. Буркнувши: «Вам не пропоную», — плюхнувся в крісло й утомлено витяг ноги. — Мені працювати треба, не піднімаючи голови, а я весь вечір у нотаріальній конторі просидів! Усі кишки мені вимотали й душу вийняли!

— Вас там що, у жертву приносили? — похмуро поцікавилася Тетянка.

Майор так і завмер із пляшкою в зубах. Тонкою цівкою пиво потекло по підборіддю. Вовкулака судорожно ковтнув, вийняв пляшку з рота й уп’явся в Тетянку.

— Це ти до чого? — грізним тоном поцікавився він.

— Та ні до чого. Пожартувала я. Самі ж кажете: кишки, душу… — налякана його підозрілим поглядом, пробубоніла Тетянка.

— Ніяких жертвопринесень, — твердо, немов цвяхи забивав, заявив майор.

— Звичайнісінька життєва справа. Заповіт. Що тут такого?

— Та нічого, нічого! — заволала Тетянка. І відразу ж уп’ялася в майора не менш підозріло, аніж він на неї.— Ви вже склали заповіт?

Майор злегка образився:

— А мені що, по-твоєму, і заповісти вже нема чого?

— Якщо ви всіх на бабки, як нас, накриваєте, то, звісно ж, є що… — прикидаючи на око вартість зробленого у квартирі ремонту, відповіла Тетянка.

— Тільки без натяків мені! — перебив її майор.

— А навіщо ви його складали? — продовжувала напосідати Тетянка.

— У цивілізованих країнах людина заледве не з пологового будинку заповіт уже має,— спробував викрутитись майор. — Щоб знати, кому в разі чого невикористані памперси дістануться!

— Так то ж у цивілізованих! А наша людина за заповіт береться, якщо боїться чогось! Ви ж наша людина чи американський шпигун?

— Наш я, наш, хоча й не увесь час людина, — огризнувся майор. — Відчепилася б ти від мене, га? Він тобі сильно потрібен, мій заповіт?

— Мені потрібно, аби ви сказали, що Ірці на Хортиці робити! — випалила Тетянка.

Майор похлинувся пивом:

— Ні, з вами й не вип’єш спокійно! — він поставив пляшку. — Ти як здогадалася про Хортицю? — перевів він погляд на Ірку. На його обличчі промайнула задума… — Що, твій сказав? — непевно припустив він. — Ти з ним усе-таки… контактуєш?

Ірка вже хотіла вкотре поцікавитися, який такий «твій», але відразу стулила рота й відповіла майорові абсолютно порожнім поглядом.

— Якщо він сам твоїм перевтіленням не займається, то чому ви до мене причепилися?! — майже проскиглив Вовкулака. — Ну поясни ти йому! Я його дуже поважаю, ну чесно — дуже! І стародавні звичаї я теж поважаю! Але ж не настільки!!! — вигукнув майор. Раптом його лице посвітлішало. — До речі, а про час, про час він що, забув? День потрібен підходящий!

Ірка з Тетянкою швидко перезирнулися. Богдан мав рацію.

— Якби ти раніше почала, до двадцять другого червня, я б тебе, слово честі, сам звозив! — нервово продовжував майор.

— Не зрозуміла! — обурилася Тетянка. — Ірка що — Гітлер, по-вашому? Вона що, війну збирається починати, що їй обов’язково двадцять друге червня знадобилося?

— А тобі й не треба розуміти! Сидіть спокійно й чекайте грудня! Не здумайте сунутися на острів зараз! Це небезпечно! Смертельно небезпечно!

І знову в словах Ментівського Вовкулаки вчулася моторошна туга, яка роз’їдала душу. Застиглим поглядом він уп’явся в темряву за вікном. Ірка відчула, як кімната сповнюється тривогою, страхом, болісним очікуванням. Майор рвучко струснув головою, начебто проганяючи сумні думки, і рішуче оголосив:

— Та й не вийде зараз нічого, повір мені! І взагалі, давайте вже закінчимо цю марну розмову! — він підвівся. — Вечір, на вулиці темно, а я вас провести не зможу, роботи багато. Тож ідіть швиденько додому, дітки, а то ще хтось скривдить.

— Хотіла б я знати, хто ризикне скривдити відьом? — зарозуміло поцікавилася Тетянка.

— На вас не написано, хто ви такі,— слушно заперечив майор. — І я тобі вже колись казав: ваше чаклунство для бійки не годиться. Поки ви заклинання сплетете, вас сто разів прибити можна.

— От якби Ірка була справжнім перевертнем… — почала Тетянка.

— У-у-у! — завив Вовкулака. — Знову! Досить! Ану марш звідси, всі печінки прогризли! — штовхаючи дітлахів у спини, він погнав їх до виходу.

Уся трійця миттю опинилася на площадці. За ними глухо хряснули двері.

— Якийсь він смиканий сьогодні, — задумливо сказала Ірка. — Нервовий.

— Нервовий? Мент поганий, от він хто! — припечатала Тетянка й із досадою грюкнула кулаком у броньовані двері.

Немов у відповідь на її стукіт, у глибині квартири щось глухо бахнуло, почувся дзенькіт битого скла, а потім — гуркіт і галас. Стукнувшись лобами, Ірка й Тетянка кинулися до замка. Відразу дві краплі відьминої крові впали в замкову щілину.

— Ой, одна зайва! — скрикнула Тетянка.

Одна крапля й справді виявилася зайвою. Замок задимів і вибухнув! Броньовані двері здригнулися й спалахнули вогнем. На місці замка красувалася здоровенна дірка, начебто туди пальнули із гранатомета. Стулка тихо заскрипіла… І повільно прочинилася. Здавалося, час зупинився. Усього на долю секунди. Але цього вистачило. Вистачило, щоб… цілком розгубитися й не повірити своїм очам.

Кімната нагадувала картину в рамі, моторошну й водночас заворожливу. На задньому плані красувалося вікно з начисто вибитим склом. Дрібні скалки блискучим конфетті засипали меблі й підлогу. На передньому, скорчившись і затуливши голову руками, лежав майор. Над ним, розчепіривши крила й грізно настовбурчивши пір’я, зависла пара здоровенних білих соколів.