Лі Бардуго - Шістка воронів

Інеж промуркотіла:

— А що вони планують робити, коли хтось нарешті стрибне?

— Задерти одне одного своїми пазурами до смерті?

Дівчина закотила очі.

— Не дивно, що тобі не щастить за картярським столом.

Стрілець підвів сулійку до загорожі, де їм удалося здійснити щось схоже на прогулянку, не наштовхнувшись ні на кого.

— Я б пригрозив кинути тебе в море, але Каз спостерігає за нами.

Інеж кивнула. Вона не підвела погляд угору, де біля Шпехта за штурвалом стояв Каз. А от Джаспер подивився туди й привітно помахав. Вираз Бреккерового обличчя не змінився.

— Цікаво, якщо він хоч на секундочку комусь усміхнеться, то це вб’є його? — спитав Джаспер.

— Цілком можливо.

Усі члени екіпажу вигукували вітання й найкращі побажання, а стрілець відчував, як Інеж підбадьорюється з кожним щирим «Мара повернулася!» Навіть Матаяс незграбно вклонився й сказав:

— Я так розумію, що це ти стала причиною того, що нам пощастило відплисти з гавані живими.

— Гадаю, таких причин ціла купа, — відгукнулася Інеж.

— Я — ця причина, — послужливо запропонував Джаспер.

— Усе одно, — проігнорував хлопця Гелвар. — Дякую.

Вони рушили далі, і стрілець помітив, як на дівочих устах заграла вдоволена усмішка.

— Здивована? — поцікавився він.

— Трохи, — зізналася сулійка. — Я провела забагато часу з Казом. Гадаю…

— Якась новизна в тому, щоб відчувати, що тебе цінують.

Інеж приглушено фиркнула й ухопилася за бік.

— Досі боляче сміятися.

— Вони радіють, що ти жива. І я радію.

— Я мала б на це сподіватися. Думаю, ніколи не почувалася серед Покидьків цілком своєю.

— Що ж, ти й не була.

— Дякую.

— Ми — зграя з обмеженими інтересами, а ти не граєш на гроші, не божишся й не пиячиш до нестями. Але ось він, секрет успіху: ризикни своїм життям, щоб урятувати поплічників від можливості бути розірваними на шматки під час битви. Гарний спосіб знайти друзів.

— Аж поки я не буду змушена почати відвідувати вечірки.

Коли вони дісталися до баку, Інеж обперлася об загорожу та втупилася в обрій.

— Він хоча б приходив, щоб подивитися, як я?

Джаспер знав, що вона питає про Каза.

— Щодня.

Дівчина перевела погляд своїх темних очей на нього й похитала головою.

— Ти не розумієшся на людях і не вмієш блефувати.

Хлопець зітхнув. Він ненавидів засмучувати інших.

— Ні, — довелося зізнатися.

Інеж кивнула й знову подивилася на океан.

— Мабуть, йому просто не подобається сидіти біля ліжка хворих.

— А кому подобається?

— Я маю на увазі, що, гадаю, йому було важко залишатися коло тебе в такому стані. Того, першого, дня, коли тебе поранили… він трохи збожеволів. — Хлопцеві нелегко далося визнати це. Чи розлютився б Каз, наче звір, якби хтось устромив ножа Джасперові в бік?

— Без сумніву, збожеволів. Ця робота розрахована на шістьох, і, очевидно, йому потрібна я, щоб втиснутися в шахту сміттєспалювача. Якщо я помру, план розлетиться на друзки.

Джаспер не сперечався. Не було сенсу вдавати, що розумієш Каза чи те, чим він керується.

— Розкажи мені дещо. Яка чорна кішка пробігла між Віланом і його батьком?

Інеж зиркнула на Каза, потім озирнулася через плече, щоб переконатися, що ніхто з екіпажу не тиняється поруч. Бреккер чітко пояснив, що інформація, котра хоча б віддалено стосується цього завдання, мусить залишатися між ними шістьма.

— Точно не знаю, — почала дівчина. — Три місяці тому Вілан опинився в нічліжці неподалік від Рейки. Він називався іншим прізвищем, але Каз стежить за кожним новачком у Бочці, тож наказав мені трошки підглянути.

— І?..

Інеж здвигнула плечима.

— Служникам у Ван Ековому маєтку платять достатньо, щоб їх важко було підкупити. Інформація, котру я отримала, не дала нам багато нового. Пліткували, що Вілана застукали за плотськими втіхами з одним із його домашніх учителів.

— Що, правда? — недовірливо перепитав Джаспер. — Ось тобі й «приховані глибини».

— Це лише чутки. І не те щоб Вілан утік із дому, щоб оселитися з коханцем.

— То чому тато Ван Ек викинув його геть?

— Не думаю, що він це зробив. Ван Ек пише Віланові щотижня, а той навіть не розгортає листи.

— А про що там ідеться?

Інеж обережно зіперлася на огорожу:

— Ти вважаєш, що я їх читала?

— Хіба ні?

— Звісно ж, читала. — Дівчина насупилася, пригадуючи. — У них весь час ідеться про одне: «Якщо ти читаєш цього листа, то знай, я сильно прагну, щоб ти повернувся додому». Або ще: «Я молюся, щоб ти прочитав цього листа й подумав про все, що ти покинув».

Джаспер подивився туди, де Вілан базікав із Ніною.

— Таємничий крамарик. Цікаво, що такого Ван Ек зробив, що це заслуговує взяти його до нетрів разом із нами.

— Тепер ти розкажи мені дещо, Джаспере. Що змусило тебе погодитися на це завдання? Ти знаєш, наскільки ця робота ризикована, які мізерні шанси того, що ми повернемося. Мені відомо, що ти полюбляєш виклики, але це вже занадто навіть для тебе.

Хлопець подивився на сірі брижі на воді, котрі нескінченними вервечками тягнулися до обрію. Йому ніколи не подобався океан, відчуття чогось невідомого під ногами, думка про те, що хтось голодний і зубатий може вичікувати, щоб затягнути тебе під воду. А тепер він почувався так щодня. Навіть на суходолі.

— Я заборгував, Інеж.

— Ти завжди маєш повно боргів.

— Ні. Цього разу все геть кепсько. Позичив гроші не в тих людей. Ти знаєш, що мій батько має ферму?

— У Новозем’ї.

— Так, на заході. Цього року вона лише почала приносити прибуток.

— Ох, Джаспере, ти ж не зробив цього?

— Мені потрібна була застава. Я сказав йому, що мені треба завершити освіту в університеті.

Дівчина пильно дивилася на стрільця.

— Він думає, що ти студент?

— Для цього я прибув до Кеттердама. Першого ж тижня в місті я пішов разом з іншими студентами до Східної Клепки. Поклав кілька крюґе на стіл. Це була просто примха. Я тоді навіть не знав правил «Мейкерового колеса». Та коли круп’є закрутив його, я зрозумів, що ніколи не чув чарівнішого звуку. Я виграв і продовжував вигравати. То була найкраща ніч мого життя.

— І відтоді ти полюєш на таку саму?

Він кивнув.

— Я мав би залишитися в бібліотеці. Виграв. Програв. Програв більше. Мені потрібні були гроші, тож я взявся за деяку роботу для банд. Два хлопці наскочили на мене в провулку однієї ночі. Каз розібрався з ними, і відтоді ми працюємо разом.

— Він, напевно, найняв тих двох, щоб напали на тебе, аби ти почувався його боржником.

— Він би не… — Джаспер на мить зупинився й засміявся. —