Джордж Мартін - Учта для гайвороння

Щит володарів Тарфу був рожевий і лазуровий у протилежних чвертях, ніс на собі жовті сонця та півмісяці. Та поки люди вважали її за свавільну вбивцю, Брієнна не сміла показувати власний знак.

— Ваші двері нагадали мені одного щита, якого я бачила колись у батьковій зброярні.

І Брієнна описала знак на щиті так ретельно, як зуміла пригадати.

Жінка закивала головою.

— Гаразд, намалюю одразу, але фарба ще довгенько висихатиме. Коли ваша ласка, винайміть собі кімнату в «Семи мечах», а я вам щита зранку принесу.

Спершу Брієнна не мала наміру ночувати у Сутіндолі, та подумала, що може, воно й на краще. Вона ж не знала, чи перебуває зараз володар замку в своїй домівці, а чи й схоче її бачити. Тому подякувала малярці та перетнула вимощену вулицю до заїзду. Над його дверима під залізним шпичаком хилиталися сім дерев’яних мечів, побілених облізлим та потрісканим вапном. Брієнна знала, що означає вивіска: сім синів роду Морочник, які вдягали білі корзна Королегвардії. Жоден інший шляхетний дім у державі не міг похвалитися таким числом. «Вони були славою свого дому. А тепер — вивіска над корчмою.» Брієнна штовхнула двері до трапезної та запитала в корчмаря кімнату і купіль.

Корчмар відвів її на другий поверх; жінка з родимкою кольору сирої печінки на обличчі принесла дерев’яні ночви та відрами наносила у них води.

— А чи лишилися в Сутіндолі Морочники? — запитала Брієнна, занурюючись у купіль.

— Ну, Морочини є, я сама з них. Чоловік каже: мороку на нього напустила, щоб зі мною одружився, аж досі не розвіявся. — Жінка зареготала. — Та тут у Сутіндолі куди не плюнь, влучиш у Морочина, Морчаника чи Добромора. Але князів Морочників уже немає жодного. Князь Денис був із них останній… такий собі гожий та юний дурень. А чи ви знали, що Морочники королювали у Сутіндолі, ще коли й андали не прийшли? От ви, глядючи на мене, і не сказали б, а я маю в собі королівську кров. Отакої, га? «Ваша милосте, ану подайте ще кухоль пива» — отак вони б мені казали, нікуди б не ділися. «Чи не матимуть ваша милість ласку винести нічний горщик, а тоді принести свіжого очерету? Гей, трясця вашій милості, вогонь у комині згасає!»

Жінка знову зареготала і витрусила з цебра останні краплі води.

— Ну, таке. Чи гаряча вам вода?

— Годиться. — Насправді вода була ледь тепла.

— Мені не шкода і більше принести, та вона вся розхлюпається. Ви ж така з себе ставна дівчина, аж усю купіль заповните по вінця.

«Хіба таку малу та жалюгідну, як оця.» У Гаренголі купільниці були величезні, зроблені з каменю. Лазню геть затягло парою з гарячої води, і крізь той жаркий туман простував Хайме в чому мати народила, виглядаючи водночас напівтрупом і напівбогом. «Він заліз у одну купіль зі мною» — пригадала Брієнна і зашарілася, а тоді схопила шматок твердого лужного мила і заходилася терти під пахвами, намагаючись повернути до пам’яті обличчя Ренлі.

Поки вода вистигала, Брієнна вимилася так чисто, як тільки змогла, потім вдяглася у те саме, що з себе зняла, і оперезала стегна пасом з мечем — але кольчугу та шолома лишила в корчмі, щоб не бентежити хазяїв замку надто войовничим виглядом. Розім’яти ноги було приємно; вартові при замковій брамі мали на собі шкіряні кубраки зі значками у вигляді схрещених келепів на білому косому хресті.

— Хочу говорити з вашим паном, — мовила до них Брієнна.

Один у відповідь засміявся.

— То кричіть уголос, і гучніше!

— Князь Рикер поїхали до Дівоставу з Рандилом Тарлі, — відказав інший. — За каштеляна лишили тут пана Руфуса Ляка, дбати про пані Рикер та своїх малих.

Саме до Ляка Брієнну і привели. Пан Руфус був опецькуватий сивобородий лицар, чия ліва нога кінчалася пеньком.

— Перепрошую, що не встаю вас привітати, — мовив він. — Гадаю, ви мені пробачите.

Брієнна дала йому прочитати листа, але читати Ляк не вмів, тому надіслав до маестра — лисого чолов’яги з ластовинням на голому черепі та цупкими рудими вусами. Почувши прізвище Голярда, маестер роздратовано насупився.

— Та скільки ж мені співати одну й ту саму пісню?! — Напевне, Брієнна сама себе виказувала власним обличчям. — Гадаєте, ви тут перша Донтоса шукаєте? Радше двадцять перша! Золотаві прибули сюди вже за кілька днів по вбивстві короля з наказом князя Тайвина. А ви що при собі маєте, коли ласка?

Брієнна показала йому грамоту з печаткою Томена та дитячим підписом. Маестер гмикав і гиркав, колупав віск печатки, але зрештою віддав назад.

— Схоже, грамота справжня.

Він усівся на ослін і показав Брієнні на інший.

— Власне, я ніколи й не знав того пана Донтоса — він був іще малий, коли залишив Сутіндол. Голярди колись були зацним домом, то правда. Герба їхнього знаєте? Смуги червоні та рожеві, три золоті корони під синьою верхівкою. Морочники, коли за Віку Звитяжців правили тут дрібними корольками, то тричі брали собі дружин з роду Голярдів. Опісля їхнє мале королівство проковтнули більші, та Морочники вижили нівроку, а Голярди лишилися їхніми слугами… ба навіть у свавіллі проти корони. Ви про це знаєте?

— Трохи знаю.

Її власний маестер колись казав, що саме Сутіндольське Свавілля остаточно звело з розуму короля Аериса і зробило його навіженим.

— У Сутіндолі й досі люблять князя Дениса, незважаючи на завдане ним горе. Люди винуватять пані Сералу — його дружину родом з Миру. Мереживна Гадюка — ось як її кличуть. Якби ж князь Морочник одружився з панною Стаунтон або Стокварт… ви ж знаєте, що патякають простолюдці. Кажуть: мовляв, Мереживна Гадюка влила у чоловікові вуха свою мирійську отруту, аж князь Денис повстав проти свого короля і захопив його у полон. На початку подій його майстер-мечник пан Симон Голярд зарубав пана Гвейна Довжика з Королегвардії. З півроку короля Аериса тримали у цих самих стінах, а Правиця Короля стояв ззовні Сутіндолу з могутнім військом. Князь Тайвин мав досить потуги, щоб узяти місто приступом, коли схоче, але князь Денис надіслав листа, що варто їм розпочати приступ, як він уб’є короля.

Брієнна знала, що сталося далі.

— Короля врятували, — мовила вона. — Барістан Зухвалий вивів його назовні.

— Так, вивів, — погодився маестер. — Щойно князь Денис втратив заручника, як відчинив браму і скінчив своє