Борис Акунін - Алтин-толобас

Скориставшись тим, що знову може говорити, Корнеліус нетерпляче вигукнув:

— Послухайте, гер Вальзер, до дідька вашу бібліотеку! Розповідайте про скарби.

— Так бібліотека і є той самий скарб!

Капітана охопило глибоке розчарування. Він так і знав, що цей книжний черв'як зверне кудись на нудне казна-що. Знайшов, кого слухати всерйоз, розвісив вуха!

Вальзер знову засміявся.

— У вас навдивовиж виразна міміка, гер фон Дорн. Зараз я виготовлю зліпок із воску. Поширше рота й не здумайте ворушитися.

«Хай базікає, — думав Корнеліус, поки лікар залишив йому ясна в'язким і гарячим, — тільки б зробив гарні зуби».

— Ліберея — це та сама бібліотека візантійських імператорів, в основу якої лягло зібрання великої Александрійської бібліотеки і твори перших християнських віровчителів. Двісті років тому принцеса Софія, племінниця останнього кесаря, привезла великому герцогу московитів цей скарб у посаг. Неосвічені царі книгами цікавилися мало, і до Івана бібліотека так і пролежала в сундуках майже неторканою. За півстоліття до Савентуса до книг допустили вченого афонського ченця Максимуса, та розібрати бібліотеку до кінця не дали. А між тим Савентус пише, що в сундуках лежали рідкісні, а то й зовсім унікальні списки й рукописи, найнемудрящіший з яких коштував би не менше тисячі дукатів. Це за цінами столітньої давності, а в нашу освічену епоху король французький заплатив би за невідому комедію Арістофана чи власноручні записки Тацита п'ятдесят, ні, сто тисяч ліврів!

Корнеліусу вже не здавалося, що Вальзер верзе нісенітниці. Хто б міг подумати, що стародавня писанина коштує таких скажених грошей? Сто тисяч ліврів!

— Але Арістофан, Тацит — це все дурниці, мій хоробрий капітане. — Аптекар нахилився впритул до лиця Корнеліуса. У блакитних очицях Вальзера вогниками захоплення горіли відображення свічок. — У посагу принцеси Софії був сундук із таємними, забороненими книгами, доступ до яких мали тільки самі порфіроносці. Що в тому сундуці — цареві Йвану було невідомо, бо всі книги й рукописи там були стародавніми мовами. Саме з таємного сундука Савентусу й було звелено почати. Крім деяких першохристиянських книг, які вважались у Візантії єретичними, пастор виявив там грецький трактат з математики, написаний якимсь Замолеєм, про якого Савентус ніколи не чув.

Капітан здвигнув плечима — мовляв, я ж тим паче.

— Лівонець почав вивчати цей трактат і ахнув — книга виявилася непевною, вірніше подвійною: зверху грецький текст на пергаментних аркушах, а під ними інший, іще давніший, написаний на папірусі. За колишніх часів так іноді робили — ховали одну книгу всередині іншої… Віск захолов. Дайте-но вийму.

— А що там було, на цьому секретному папірусі? — запитав фон Дорн, стираючи з ясен восковий наліт.

Адам Вальзер підніс догори палець і промовив:

— Усе золото всесвіту. — Подивився на відвислу щелепу мушкетера, засміявся. — Я не жартую. В цьому арамейському рукопису якнайдокладніше було викладено рецепт виготовлення Червоної Тинктури.

— Рецепт чого?

— Червоної Тинктури, або Магістеріуму — магічного порошку, який іноді називають Філософським Каменем.

— Того самого Філософського Каменю, котрий намагаються добути алхіміки? Каменю, за допомогою якого будь-який метал можна перетворювати на золото?

«А може, аптекар божевільний, — подумав капітан. — Авжеж. І поводиться дивно, і говорить чудно». Та голос здорового глузду майже відразу замовк, заглушений шаленим стукотом серця. Усе золото всесвіту!

— Ну, припустімо, не будь-який, — похитав головою Вальзер, — а тільки той, що найближче до золота за субстантивною масою. Приміром, ртуть. Бачите, мій славний друже, всередині кожної частинки матерії дрімають могутні сили, котрі лише очікують миті, щоб прокинутися. Від того, в якому положенні застигли ці сили, й залежить, що це за речовина — залізо, мідь або, скажімо, олово. Речовина, що іменується Філософським Каменем, пробуджує ту потаємну силу, багатократно помножує її, а тому сили матерії починають рухатись і застигають, уже зчепившись іншим чином. Внаслідок цього процесу один елемент здатен перетворюватися на інший. Зрозуміло, чим елементи спорідненіші один з одним, тим менше Філософського Каменю потрібно для трансмутації.

— І в цьому самому Замолеї вміщено було рецепт добування золота?

— Так, із найдокладнішим описом усіх стадій цього процесу і навіть із зразком золотих піщинок. Савентус бачив їх на власні очі й перевірив кислотою.

Корнеліус вхопився рукою за комір — зробилося душно, спекотно.

— Значить, усе точно? І Філософський Камінь — не вигадка шахраїв?

— У своїх записах пастор клянеться Господом Ісусом, що золото справжнє і що рецепт достовірний. Савентусу доводилося займатись алхімією, а тому він розумівся на подібних речах.

— Зачекайте, гер Вальзер, я нічого не розумію… — Капітан схопився за скроні. — А чому константинопольські імператори не скористалися рецептом? Із Філософським Каменем вони могли б не тільки відновити Велику Римську імперію, але й заволодіти всім світом!

Аптекар розгублено закліпав очима.

— І справді, чому? — пробурмотів він. — Ага, я знаю. Базилевси вважали алхімію бісівством, диявольською наукою. Східна імперія проіснувала тисячу років і за цей час майже не змінилась. Вона була схожою на муху, що застигла в бурштині. Візантійці не вірили в науку, розум і прогрес, ось чому їх обігнали західні та східні варвари. У Константинополі не розвивали знань, а лише накопичували їх без усякої користі. Спасибі, хоч не знищували, а зберігали — як той заборонений сундук із книгами. У цьому грецькі імператори були дуже схожими на російських царів.

— Що ж, і цар Іван теж побоявся бісівщини?

— Не думаю. Коли Савентус повідомив йому про свою знахідку, цар звелів видерти пергаментні сторінки лжетрактату, а папірус закувати в срібний оклад, суціль викладений «вогненними ладами країни Вуф» — так сказано в записках. Не знаю, що це за країна, але в Росії лалами називають рубіни.

— Обкладинка суціль із рубінів? — тремтячим голосом перепитав фон Дорн. Такий скарб уявити було легше, ніж якийсь там невідомий Філософський Камінь.

— Так. Але побачивши, яким жадібним вогнем загорілись очі царя, пастор перелякався — зрозумів, що володаря такої таємниці цар живим не випустить. І, скориставшись тим, що тримали його вільно, Савентус утік із Москви — спочатку до Литви, звідти до Польщі, а осів у Гейдельберзі. Там він незабаром і помер, заповівши свої записки факультетові. На титульному аркуші рукопису лишилася примітка вченого секретаря: «Маячня й нісенітниця, бо пан доктор Савентус, як відомо всім, був слабий розумом. Та ще і його вигадки про звичаї московитів неправдоподібні». Такий ось вирок. Не дивина, що до мене протягом ста років до рукопису ніхто не заглядав.

— А що, коли й справді все маячня й нісенітниця? — стривожився капітан. — Ви ж не бачили цього Савентуса, а вчений секретар його добре знав. Виходить, усім у Гейдельберзі було