Анджей Сапковський - Відьмак. Володарка Озера

— Шіадаль? — прошепотів він. — Добре, що ти тут. Знаєш, мені казали, що ти померла.

Він розтиснув кулак, щось упало на килим. Був то флакончик із сіро-зеленого нефриту.

— Ларо, — Король Вільх ворухнув головою, торкнувся шиї, наче золотий королівський torc’h його душив. — Caemm a me, luned. Іди до мене, донечко. Caemm a me, elaine.

У його диханні Цірі відчувала смерть.

— Elaine blath, feainne wedd… — заспівав він тихенько. — Mire, luned, розв’язалася в тебе стрічка… Дозволь мені…

Він хотів підняти руку, але не зумів. Глибоко зітхнув, раптом підвів голову, глянув їй в очі. Цього разу куди притомніше.

— Сіреаель, — сказав. — Лох’лайт. Ти й справді є призначенням, Володарко Озера. Моїм також, як виявилося.

— Va’esse deireadh aep eigean… — сказав за мить, а Цірі з переляком констатувала, що його слова й рухи жахливо сповільнюються.

— Але, — закінчив він, зітхнувши, — добре, що одночасно щось і починається.

З-за вікна долинув протяглий грім. Гроза була ще далеко, але швидко наближалася.

— І все ж, — сказав, — страшенно не хочеться мені помирати, Сіреаель. І мені страшно прикро, що я мушу. Хто б подумав. Думав я, що не стану шкодувати. Я довго жив, пізнав усе. І всім пересичився… І все ж я відчуваю жаль. І знаєш, що ще? Нахилися. Я скажу тобі це на вухо. Нехай це буде наш секрет.

Вона нахилилася.

— Я боюся, — прошепотів він.

— Я знаю.

— Ти біля мене?

— Я біля тебе.

— Va faill, luned.

— Прощавай, Королю Вільх.

Вона сиділа біля нього, тримаючи короля за руку, доки той зовсім не затих і доки не згасло його легеньке дихання. Вона не витирала сліз. Дозволяла їм текти.

Гроза наближалася. Горизонт горів блискавками.

* * *

Вона швидко збігла мармуровими сходами на терасу з колонами, біля якої колихалися човни. Відв’язала один, крайній, який пригледіла собі ще з вечора. Відштовхнулася від тераси довгою жердиною з червоного дерева, яку завбачливо зняла з карниза. Адже сумнівалася, що човен стане її слухатися так само, як Аваллак’ха.

Човен безшелесно сунув течею. Тір-на-Ліа було тихим і темним. Тільки скульптури на терасах проводжали її мертвими поглядами. Цірі рахувала мости.

Небо над лісом освітилося загравою від блискавки. За якийсь час забурчав протяжно грім.

Третій міст.

Щось пролетіло мостом, тихо, вправно, наче величезний чорний щур. Човен заколихався, коли те «щось» заскочило на ніс. Цірі кинула жердину, дістала меч.

— Ти все ж, — просичав Ередін Бреакк Ґлас, — хочеш позбавити нас свого товариства?

Також видобув меча. У короткому світлі блискавки вона встигла придивитися до зброї. Клинок був односічним, трохи вигнутим, лезо вістря лисніло й поза сумнівом було гостре, руків’я — довге, гарда — у вигляді круглої, ажурної пластини. Те, що ельф уміє тим мечем користуватися, було видно відразу.

Він несподівано гойднув човна, сильно напираючи ногою на борт. Цірі вміло забалансувала, урівноважила борт сильним нахилом тіла, майже відразу спробувала той самий фокус, скочивши на борт обома ногами. Він похитнувся, але втримав рівновагу й кинувся на неї з мечем. Цірі парирувала удар, закрившись інстинктивно, бо мало що бачила. Відповіла швидким ударом униз. Ередін парирував, ударив, вона відбила удар. З клинків, наче з кресал, летіли снопи іскор.

Він іще раз гойднув човна, сильно, мало не перекинувши Цірі. Вона затанцювала, балансуючи простягнутими руками. Він відступив на ніс, опустив меч.

— Де ти цього навчилася, Ластівко?

— Ти б здивувався.

— Сумніваюся. Про те, що як пливеш річкою, то можеш подолати Бар’єр, ти здогадалася сама чи хтось тобі те виказав?

— Неважливо.

— Важливо. І ми те з’ясуємо. Є для того методи. А зараз кинь меч, і ми повернемося.

— Авжеж.

— Повернемося, Сіреаель. Оберон чекає. Сьогодні вночі, присягаюся, він буде бадьорим і повним наснаги.

— Авжеж, — повторила вона. — Він перебрав із тим засобом для наснаги. Із тим, який ти йому дав. А може, він аж ніяк не для наснаги був?

— Про що ти говориш?

— Він помер.

Ередін швидко отямився від цієї звістки, раптом кинувся на неї, розколихавши човен. Балансуючи, вони обмінялися кількома лютими ударами — над водою розлігся звучний дзвін сталі.

Блискавка розітнула ніч. Над їхніми головами промайнув міст. Один з останніх мостів Тір-на-Ліа. А може, останній?

— Ти ж напевне розумієш, Ластівко, — сказав ельф хрипко, — що тільки відтягуєш невідворотне? Я не можу дозволити, аби ти пішла.

— Чому ж? Оберон помер. А я ж є ніким і нічого не значу. Ти сам мені те сказав.

— Бо це правда. — Він підняв меч. — Ти нічого не значиш. Так, малесенька міль, яку можна роздушити пальцями до блискучого пилку, але яка, якщо їй те дозволити, може прогризти дірку в коштовній тканині. Так, зернятко перцю, нікчемне й мале, але коли надкусиш його через неуважність, то зіпсує воно найвибагливішу страву, змусить її виплюнути, як би вона не смакувала. Ось що ти таке. Ніщо. Докучливе ніщо.

Блискавка. У її світлі Цірі помітила те, що хотіла побачити. Ельф здійняв меч, махнув ним, застрибуючи на сидіння човна. Мав перевагу в зрості. Наступну сутичку мусив виграти.

— Не треба було здіймати на мене зброю, Сіреаель. Тепер уже запізно. Я тобі цього не пробачу. Не стану тебе вбивати, ні. Але кілька тижнів у ліжку, у бинтах, напевне, навчать тебе чогось.

— Зачекай. Спершу я хотіла б дещо тобі розповісти. Виказати одну таємницю.

— І що ж ти могла б мені сказати? — пирхнув він. — Що невідомого мені можеш ти виказати? Яку ж таку істину можеш відкрити?

— Таку, що не помістишся ти під мостом.

Він не встиг зреагувати, ударився потилицею об міст, полетів уперед, повністю втративши рівновагу.

Цірі, звичайно, могла просто випхати його з човна, але боялася, що цього не вистачить, що він не відмовиться від переслідування. Окрім того, хотів він того чи ні, але вбив Короля Вільх. А за те мав страждати.

Тяла вона коротко, у стегно, під край кольчуги. Він навіть не скрикнув. Вилетів за борт, хлюпнув у річку, вода зійшлася над ним.

Вона обернулася, дивилася. Минуло чимало часу, доки він виплив. Потім виліз на мармурові сходи, що спускалися до річки. Лежав нерухомо, стікаючи водою та кров’ю.

— Напевне навчать тебе чогось, — пробурмотіла вона, — кілька тижнів у ліжку, у бинтах.

Підхопила свою жердину, сильно відіпхнулася. Річка Еснад ставала все швидшою, човен пішов стрімкіше. Скоро будівлі Тір-на-Ліа залишилися позаду.

Вона не оглядалася.

Спершу стало надто темно: човен заплив у старезний ліс, між деревами, гілля яких спліталося над потоком, наче стеля. Потім стало світліше, ліс скінчився, по обох берегах стояли