Сергій Вікторович Жадан - Біґ Мак. Перезавантаження

днів до наказу, наряди по кухні, інші героїчні епізоди проходження служби в стройбаті під Жмеринкою. Вирішили ще дунути й постріляти. І ось коли вже вони стояли й намагалися розгледіти в синьому гашишному димі всіх цих металевих оленів та білих ведмедів, до тиру зайшов бізнюк, непримітної статури та зовнішності, з п’яною тьолкою через плече. Кинув тьолку на стілець, обвів важким поглядом приміщення тиру й зупинився на позитивному торчку. Торчок напружився. Його другу теж варто було б цієї миті напружитися, але той уже побачив фарбовану тьолку, яка валялася на стільцях, і в ньому прокинулись інстинкти. І він поцікавився, чи, мовляв, його, бізнюка, хто-небудь коли-небудь учив, як слід поводитися з дамами (дама в цей час перевернулася на бік і завалилася зі стільців на підлогу), і що, коли треба, то він, старий дєсантнік, готовий дати уроки виховання й начистити їбальник кому треба. Бізнюк завівся. І дєсантнік-стройбатівець теж завівся. І лише фарбована дама лежала на підлозі й недокурки заплутувалися в її фарбованих кучерях, ніби зірки в траві. Але перш ніж чоловіки зійшлися у двобої й почали бити одне одному фізіономії, власник будки спробував їх розвести. Він сказав таке: «Справжній дєсантнік ніколи не буде битися в приміщенні, яке є комунальною власністю. Ти ж справжній дєсантнік?» – спитався він в однополчанина. «Справжній», – відповів той, не вагаючись. «І я, я тоже справжній, – раптом додав бізнюк. – А за Надьку, – додав він, – я вам голови оторву».

Вирішили йти в парк. Із собою взяли дві воздушки. Бізнюк закинув через плече фарбовану Надьку, і недокурки з її кучерів посипалися в пісок, мов хрущі. За будкою вони знайшли мужика з морозивом і попросили бути свідком.

Знайшли галявину. «Зробімо так, – крикнув власник зброї, – розходьтеся на десять кроків і стріляйте». Бізнюк відійшов, скинув з плеча бойову подругу й приставив її до сосни. Узявся за пневматичну гвинтівку й рішучим рухом розламав її, аби зарядити. Вона тріснула навпіл, мов очеретина. Бізнюк розгублено подивився на супротивника. «Ну, що ж, – сказав дєсантнік, – тепер моя очєрєдь, я вже постою за честь дами». Скинув рушницю і бабахнув. Куля втрапила в приставлену до сосни тьолку й вибила їй зуб.

Тьолка завалилася в пісок. Усі підбігли до неї. Бізнюк тряс її і припадав їй до грудей. Потім розридався. «Лише не помирай, – кричав, – Надюха, лише живи. А за мною не стане!» Розірвав на собі сорочку й почав бинтувати рану. Перемотана голова Надюхи була схожа на капусту.

А бізнюк розійшовся й погрожував викликати міліцію, якщо друзі-торчки не вставлять його подрузі яку-небудь фіксу, говорив, що не для того він її любить і платить їй, між іншим, великі гроші, аби різні уїбани вибивали їй воздушкою передні зуби. «Що ж робити, – запанікували друзі, – що ж робити? Може, добити її?» – почали вони тихо між собою радитися. Але тут слово взяв мужик із морозивом. «Заждіть, – сказав він, – у мене брат – стоматолог. Я йому недавно щелепу приносив, так він її так заштопав, як нова стала». Усі відразу ж схопилися за цього брата-стоматолога, закинули на плечі поранену Надюху й помчали на вихід із парку, попри задумливу постать письменника Горького.

Брат-стоматолог впустив їх до квартири, провів на кухню й уважно вислухав. Потім зробив Надюсі укол і приклав на місце вибитого зуба ватку. «Без проблем, – сказав, – вставлю все, що хочете. Тільки зуб несіть». – «Так де ж ми його візьмемо?» – занервували друзі-торчки. «Вибийте в кого-небудь», – порадив стоматолог. Торчки сторожко подивились на бізнюка, який виблискував в електричному світлі золотими коронками. «У мене не можна, – запротестував той, – у мене карієс, боюсь, і Надюсі передасться». – «Брат, – сказав мужик із морозивом, – ти ж знаєш канали. Пробий. Це хороші люди». – «Добре, – погодився стоматолог, – купіть золото, віднесіть Івану Івановичу, він усе зробить. Золото краще купити в азербайджанців». – «Так де ж ми тобі зараз азербайджанців знайдемо?» – образилися друзі й знову з неприязню подивилися в рот бізнюку.

«Брат, – знову попросив мужик, – пробий». Стоматолог, лаючись, дістав мобло й почав пробивати азербайджанців.

Урешті, зателефонував колишньому однокурснику, котрий працював психіатром. «Послухай, – сказав, – у вас там публіка інтелігентна, психи різні, допоможи знайти якого-небудь азербайджанця». Друг подумав і дав їм номер знайомого художника, який уже пару місяців симулював у нього нервовий розлад. Зателефонували художнику.

Художник подумав і за пару хвилин есемесом скинув телефон знайомого тренера, який міг допомогти. Зателефонували тренеру. Тренер сказав, що в нього депресія, що він ні з ким не хоче говорити, але, вислухавши розповідь бізнюка про Надюху й трагічну любов, розхвилювався й надиктував номер свого колишнього приятеля, давнього знайомого, якого звали Гєна і який був азербайджанцем.

Друзі подякували, зателефонували Гєні й запитали, чи може той продати їм золото. Гєна здивувався, але сказав, що може, хоч і небагато. Забилися зустрітися на трамвайній зупинці біля його будинку. Торчки подякували стоматологу, узяли в нього на всякий випадок номер Івана Івановича й обіцяли завтра зайти. На зупинку Гєна прийшов із коротко стриженою дівчиною. «Ну, – сказав, – золотом я взагалі не торгую, але можу продати вам ложку». І дістав з кишені чайну ложечку. Друзі потовклися-потовклися й вирішили купувати. А купивши, почали видзвонювати загадкового Івана Івановича.

Слухавку взяла якась дівчина і сказала, що Івана Івановича немає, що його забрала міліція, і коли він буде – не знає ніхто. І тут друзі-торчки розгубилися. А сталося ось що. Іван Іванович – ювелір і контрабандист, усе своє свідоме життя прожив на вулиці Маяковського, у дворі молочного магазину, там, де був розлив. І все своє свідоме життя потерпав від того, що мужики з розливу весь час ходили під його вікна відлити. Він погрожував їм, спускав на них пса, виливав воду. Дослівно напередодні не витримав і побив двох офіцерів-пожежників. Офіцери викликали міліцію. Міліція приїхала і, не розібравшись що до чого, забрала всіх, у тому числі й Івана Івановича.

Затягла їх до Київського РВВС і зачинила на ніч. Офіцери виглядали контрастно, мов душ – один був товстозадий, інший – сухоребрий, але п’яні були обидва. Їх і хотіли випустити, але йти вони не могли, тому чергові залишили їх до ранку. Іван Іванович спробував було з пожежниками сваритися, але ті не реагували, тож старий контрабандист заспокоївся й підсів до мене. А потім розповів мені свою історію. Жив він на вулиці Маяковського з внучкою Машою, в одній кімнаті. Спали вони в одному ліжку, оскільки місця для іншого в кімнаті не було. Ставився він до внучки