Вікторія Шевченко - Рейн. Дощинка з проклятого лісу., Вікторія Шевченко

Я зібрала свої речі, відчуваючи незвичне задоволення. Вперше за цей шалений день в Академії я відчула себе не просто чужинкою серед вороже налаштованих незнайомців, а тією, яка дійсно може знайти тут своє місце.

Можливо, Таірнаель мала рацію, наполягаючи на моєму вступі, незважаючи на всі мої страхи та сумніви.

Щойно пролунав дзвінок, що сповіщав кінець заняття з артефакторики, я вилетіла з аудиторії, обганяючи інших студентів. Моя наступна мета – лекція з ельфійської мови, і я не могла собі дозволити запізнитися.

Я неслася звивистими коридорами Академії, лавіруючи між групами студентів, перестрибуючи через чиїсь сумки, ухиляючись від повільно бредучих старшокурсників.

Серце калатало не стільки від швидкого бігу, скільки від думки, що я можу не встигнути. Ельфійська була тим предметом, де я могла блиснути без жодних зусиль, дякуючи рокам, проведеним під опікою Таірнаель.

Я сповільнилася, побачивши щільний натовп перед високими арковими дверима, прикрашенимт витонченими золотими рунами, які пульсували м'яким світлом.

Судячи з кількості студентів, сьогодні лекція була спільною для кількох потоків. Чудово. Ще більше цікавих поглядів, ще більше шепоту за спиною. Моя нестандартна зовнішність і убогість одягу й так привертали достатньо уваги.

Я відчула, як спина напружилася під тягарем невидимих поглядів, а щоки спалахнули зрадливим рум'янцем. Довелося відступити в тінь масивної колони, вичікуючи, поки двері нарешті не розчахнулися з важким, гулким звуком.

Аудиторія постала переді мною подібно до стародавнього амфітеатру – ідеальне півколо з полірованого каменю, ряди сидінь піднімалися уступами вгору, а в центрі височіла професорська кафедра, прикрашена майстерним різьбленням у вигляді переплетених гілок з крихітними листочками з малахіту та бурштину.

За кафедрою стояв високий ельф з точеними рисами обличчя, що зберігало вираз нескінченної нудьги, змішаної з ледь прихованою зверхністю.

Його сріблясте волосся, заплетене у складну церемоніальну косу, спадало на плечі, прикрашені вишуканими заколками зі світлого металу з вкрапленнями місячних каменів. Тонкі пальці з перснями з білого золота розсіяно перелистували сторінки фоліанта, який, судячи з усього, він знав від кірки до кірки.

— Отже, — вимовив ельф голосом, подібним до дзвону кришталевого дзвіночка, — сьогодні ми розпочинаємо вивчення модального претерита в третьому діалекті західноельфійської. Відкрийте підручники на сторінці  тридцять шостій...

Хвиля нудьги накрила мене з головою. 
В устах Таірнаель навіть найскладніші граматичні конструкції західноельфійської звучали як поезія, сповнена життя та сенсу. 
Тут же кожне відмінювання, кожен лінгвістичний нюанс перетворювався на мертву формулу. 
Я могла б процитувати все, про що говорив викладач, із заплющеними очима, задом наперед і навіть у стані сильного магічного виснаження.

Але серед монотонного гулу лекції, серед скрипу пір'я та шелесту сторінок, я раптом помітила знайомий силует – Саян!

Він сидів кількома рядами нижче, відокремлений від мене морем незнайомих голів. 
Його неслухняне каштанове волосся неможливо було сплутати ні з чиїм іншим. 
Серце підстрибнуло від радості – нарешті хоч одне знайоме обличчя серед цього океану чужинців!

Я подалася вперед, намагаючись зловити його погляд, сподіваючись побачити таку ж радість впізнання. Невже він не помітив мене при вході?

Але Саян залишався нерухомим, немов статуя. Жоден м'яз не здригнувся, хоча я була впевнена, що він мав відчути мій погляд.

Я наважилася на маленьку хитрість — нахилилася, роблячи вигляд, що поправляю сумку, потім "ненавмисно" впустила підручник, який з гуркотом ударився об кам'яну підлогу.

Кілька студентів обернулися з роздратуванням, викладач метнув у мій бік зневажливий погляд, але... Саян продовжував дивитися прямо перед собою, немов я була привидом, невидимим для нього.

І все ж я помітила, як його рука, що тримала перо, на мить завмерла, видаючи внутрішню напругу. Він знав, що я тут. І свідомо ігнорував мене.

Холодок пробіг по хребту. Що сталося? Вчора ми разом проходили вступні іспити, отримували розподіл за факультетами, він буквально сяяв від радості, розповідаючи про те, що нас чекає попереду. А сьогодні...

Я випросталася, змушуючи себе дихати рівно.

Гаразд. Я перехоплю його після лекції. Ми неодмінно поговоримо, хоче він того чи ні.

А поки я механічно записувала очевидні для мене правила ельфійської граматики, не зводячи очей з напруженої спини Саяна, намагаючись розгадати, що могло статися за цю добу, що минула з моменту, коли ми розлучилися біля дверей гуртожитку, пообіцявши зустрітися вранці в головному холі.
Обіцянка, яку він так і не виконав.

Після лекції я примудрилася вислизнути з аудиторії однією з перших і завмерла біля протилежної стіни, уважно стежачи за потоком студентів, що виходили.

Навколо мене вирувала людська ріка: юнаки та дівчата різного віку, станів і, судячи з деяких рис, рас.
Обличчя без імен, історії без слухачів — чужинці всі до одного. 
У цьому мурашнику, гордо іменованому Арконською Академією Магічних Мистецтв, у мене був лише один знайомий — Саян, з яким ми подолали частину шляху від богом забутого села до величної столиці.

Вчора дорога до Академії здавалася нам священним шляхом до сяючого майбутнього. Саян буквально захлинався від захвату, його очі сяяли яскравіше за будь-який магічний кристал, коли він живописав перспективи, що чекали на нас попереду. Він ділився мріями з таким захватом, що я мимоволі заражалася його ентузіазмом, хоча й тримала скептицизм при собі.

Нарешті двері аудиторії відкрилися ширше, випускаючи групу студентів у розкішних мантіях з вишитими фамільними гербами. Від них віяло владою та привілеями — аристократи переміщалися коридором з такою впевненістю, ніби весь світ був створений виключно для їхньої зручності.

А слідом за цією пишнотою... я не одразу впізнала його, моргнула двічі, щоб переконатися, що зір не підводить. 
Саян - з опущеною головою, згорбленими плечима, навантажений книгами та сувоями, як в'ючна тварина. Він тримався на шанобливій відстані від шляхетної компанії, не піднімаючи очей.