Yuleesi - Стражі Дзеркала , Yuleesi

Помалу Рубі занурювалася в таку бажану сонну темряву.

                                                     ***

-Надягни його… Надягни… Надягни!..

Рубі ривком сіла, опираючись рукою на дерево. Безпорадно кліпаючи у темряві, вона намагалася щось розгледіти, але ще була надто сонною.

Здригаючись від холоду та кривлячись від болю у спині, дівчина поволеньки звелася на ноги і закуталася в своє укривальце.

-Якого біса це було? – ледве ворушила вона язиком, протираючи очі. – Наснилося чи що? Що надягнути? Хто це говорив? Катрін? Ай!..

Ступивши за інерцією кілька кроків уперед, вона відчула, як нога за щось зачепилася, і земля пішла з-під ніг. Дівчина стрімголов прокотилася крутим схилом, раз-по-раз ударяючись об якесь коріння або стовбури дерев. Зрештою, видавши здушений вигук, Рубі гепнулася на земляне дно якогось яру.

-Ох…

Падіння, здавалось, вибило повітря з легень. Рубі звелася на коліна, віддихуючись. А тоді глянула вперед і остовпіла.

Перед нею, скільки сягало око, розстилалася рівнина – смарагдова трава, пахощі квітів, спів пташок – безкраїй простір, земний рай.

Вражена, дівчина випросталась.

-Де це я?

-Ти – у моїх володіннях. Вітаю, Рубі.

Цей голос вона впізнала б із тисячі. Озирнулася – смарагдовою травою до неї наближалася постать у каптурі.

-Знову ти? – геть нечемно гарикнула Рубі. – Чого ти хочеш?

-Просто хотів би поцікавитись, як ти? Все-таки, на тобі прокляття…

Рубі стрепенулася.

-Ти знаєш, – награно-ввічливо промовила вона, – останнім часом стільки турбот… Я навіть не згадала про нього.

-Нічого, – м’яко «заспокоїв» дівчину голос. – Ще згадаєш,  повір мені.

-Сподіваюся, ти помиляєшся.

-Ні, і ти сама це прекрасно знаєш, – у голосі почулася насмішка. – Проте зараз ми не говоримо про твої бойові… чи не бойові поранення.

-Я була б не проти узагалі з тобою не говорити, – огризнулася вона.

-Розумію, – постать продовжувала глумитися. – Але нічого не вдієш.

Рубі заскрипіла зубами.

-Ти ж знайшла мій подарунок?

-Я-який подарунок? – дівчина витріщилася у темряву під каптуром.

-Ти його і носиш завжди з собою, – продовжував глузувати голос. – Невже так сподобався?

-Поясни, про що ти говориш, або забирайся до бісової матері! – рикнула дівчина, розлючена його зверхнім тоном, роздратована цими непотрібними загадками.

-Ти ж Страж, – гмикнула постать. – Подумай.

Рубі кинула на неї такий погляд, що могла б спалити на попіл, якби її очі мали цю властивість.

-Пекло і всі Демони! – він, здавалося, почав утрачати терпіння. – Слово честі, якби не одна угода, я б уже давно відправив тебе до тих, кого ти з таким задоволенням нищиш. Гаразд, як тобі так важко думати, то я тобі допоможу. Кулька. З сяйвом усередині. Згадала?

Рубі здригнулася. Ще б пак!

-О, бачу, згадала. Не дякуй, не варто.

-Що ти мені підсунув? – засичала Ернандес крізь міцно зціплені зуби.

-Та ти невдячна, – засміявся він. – Я її захищаю, як тільки можу, подарунки їй дарую а вона…

-Годі! – гарикнула Рубі. – Досить з мене! Що. Це. За. Кулька?

-Це – захист, – ліниво пояснив голос. – Амулет. Оберіг. Називай, як хочеш.

-Ти брешеш, – Рубі відчула запаморочення. – Ніякий це…

-Ти вважаєш себе найрозумнішою чи що? – недбало перебив її він. – Те, що ти ні слова не знайшла про нього у ваших людських книжках… Ти вважаєш це несподіванкою? Це закономірність. Справа в тім, що такою реліквією не доводилося володіти нікому зі світу людей. Вважай, що ти удостоїлася великої честі. Ти перша із смертних, чиї руки торкалися до такого амулету.

-Що ти кажеш? – зіронізувала Рубі. – Я вражена.

-Твоя іронія тут ні до чого, – обірвав її він. – Ти мені ще подякуєш за подарунок – після першого ж бою.

-Якщо ти так за мене турбуєшся, то, може, відкличеш своїх пекельних псів? – Рубі зі злістю зиркнула на постать.

-Не вийде, – засміявся той. – Я не маю до  них жодного стосунку. У мене інша робота. А зараз… Надягни амулет і прокидайся.

Рубі відчула, як її шию оповив металевий холодок.