Григорій Іванович Лешченко - Ухилянт у Канаді, Григорій Іванович Лешченко

У перший рік нашого перебування в Канаді я чув чимало нарікань на цю країну від українців, які приїхали по програмі CUAET і не були готові до роботи в Північній Америці. Ось уже рік я ні від кого не отримую скарг на життя в Канаді. Ті, хто раніше лаялися та обурювалися Канадою, вже або повернулися в Європу, або залишилися, змінилися, знайшли своє робоче місце і їх усе влаштовує. За звичкою для годиться ще іноді прибідняються та на щось скаржаться, але то несерйозно. Українці, які лишилися, говорять лише про те, щоб уряд Канади продовжив їм дії дозвільних документів, отриманих згідно з CUAET, щоб ще хоч трохи побути в гостинній країні.

Я виїхав з Києва, коли по моїй столиці на Оболоні бігали росіяни з автоматами, але в Канаді я не зустрічав українців з прифронтових областей: усі мої знайомі земляки, які приїхали по CUAET в Канаду, до повномасштабного вторгнення проживали або в Києві, або в прикордонних областях Західної України. Нещодавно у церкві повісили карту України й кожен, хто заходить, може взяти шпильку з кольоровими головками та встромити в той населений пункт, з якого приїхав до Канади по CUAET. Майже всі шпильки встромлені в міста та села теж лише цих регіонів. Багато українців також приїхали до Канади по CUAET звідусіль, крім з України після повномасштабного вторгнення: в основному, з країн Європи.

На відміну від попередніх іммігрантів українці по CUAET приїхали до Канади не докладаючи майже ніяких зусиль. Відразу отримали багато прав, навіть фінансову одноразову допомогу від держави. Може дехто з щойно прибулих очікував ще й керівну посаду, як мій зять. Попадемо в Канаду і станемо володарями світу? Задарма отримати шанс пожити й попрацювати в Канаді, - то джекпот. Бінго! Українці по CUAET приїхали в Україну не на заробітки, а втекли від війни в пошуках безпеки та стабільності для своїх рідних Канада дала шанс українцям легко й безплатно поміняти своє життя і пожити на іншому континенті та ще й допомогу, яку змогла, щоб не дуже ображати інших іммігрантів.       Один український канадець - мільйонер після служби в церкві висловив мені обурення, що українцям дали гроші з кишені канадців та ще й усі блага та назвав «туристами» українців, які гастролюють по країнах, щоб отримати допомогу як біженці. Українці сім’ями прилітали до Канади по програмі CUAET лише для того, щоб забрати гроші й відразу повернутися до Європи. Українці отримувати одноразову допомогу у 3000 доларів на кожного дорослого і 1500 доларів на дитину до 17 років та безплатно жили кілька днів чи тижнів в готелі коштом Канади, що гарантованою цією програмою, а в Європі продовжували отримувати допомогу від урядів інших країн.

-Невже ви заздрите своїм землякам, які змушені через таку страшну війну побиратися по світу? – Вирвалося у мене і мій співрозмовник почервонів, побіг до свого авто й більше ніколи не підходив до мене в церкві після недільного богослужіння.

Коли порівнювати, як у Канаді підтримують своїх земляків індійці, китайці, пакистанці, іранці та й усі вихідці з Азії, то іноді стає ніяково за бездіяльність не лише української діаспори, а й українців з попередніх хвиль імміграцій. Я відчуваю заздрість старожилів – українців до земляків, які так легко заїхали до Канади по CUAET, якісь змагання за те, хто краще та швидше зумів влаштуватися в цій країні:

-Ніхто вам більше не допоможе. Вам тут ніхто нічого не винен. Вас скоро звідси всіх виженуть. Вам тут нічого робити.

Як на мене, то старожили праві, але такі поради подобаються не всім українцям, які приїхали до Канади після повномасштабного вторгнення. Іммігрантам з інших країн ніякої допомоги Канада не надає, навпаки, декого зобов’язує під час в’їзду до країни мати при собі не менше 10 тисяч доларів, коли приїздить одинак. Тож канадці мені дорікали: мовляв, Канада вас прийняла, дала одноразову допомогу, а ви її ще й критикуєте. А що поганого в критиці?

Мені подобається і я нічого не маю проти того, що на вулицях Канади облич з країн третього світу більше, ніж облич європейського типу. У містах Канади немає чіткого поділу на іммігрантські райони, як у США. Канадці не дуже дружать з іммігрантами і тими, хто прибув з інших країн, тож приїжджим доводиться більше приятелів і клієнтів шукати серед своїх. Кожен намагається вести бізнес і брати на роботу лише своїх: китайці – китайців, індійці – індійців. На вулицях Торонто – представники половини національностей світу. В провінції Онтаріо, яка за розмірами ледь не вдвічі більша за Україну, і яка найтепліша й найбільше придатна для життя.

Особливо багато серед іммігрантів індійців, яких росіяни називають «товаришами з сонячної Індії». Індійці щасливі, що потрапили до Канади. В Індії старі рідні й знайомі деяких іммігрантів жили в картонних коробках чи наметах з кількох простирадл, то для них Канада рай. В інших провінціях, кажуть, індійців дуже мало або, взагалі, немає. Кількість індійців у Канаді невпинно зростає, вони легко отримують паспорта і возз’єднуються зі своїми сім’ями по 10-20 людей, яких привозять з батьківщини, а потім, я чув, половина з них сидить на соціальних допомогах. Таке враження, що в Канаді у невеличкому 2-поверховому будиночку з підвалом і гаражем може жити ціле село з Індії. Торік в місті Брамптон в одному невеличкому підвалі, де й одному жити не дуже роздольно, проживало 25 студентів. Найбільше в Канаді колишні жителі Індії полюбили Торонто. За 3 роки мого перебування в Канаді завантаженість автобусів громадського транспорту виросла майже вдвічі, завдяки напливу іммігрантів з Азії. У Канаді іноді таке враження, що я знаходжуся в Індії. Мене це не напружує, бо люблю індійське кіно. Під час навчання в університеті я жив у гуртожитку зі студентами з Індії й полюбив цей народ на все життя.

Звісно, й іммігранти понавигадували різних схем для проникнення в Канаду і постійного проживання та роботи. Наприклад, через приїзд на дешеве навчання в деякі коледжі (з оплатою 9 тисяч доларів на рік, за що ці навчальні заклади лаяв уряд, бо в основному за таке навчання платять до 20 тисяч), а потім отримання дозволу на практику, яка затягується на роки. Та іммігранти самі реєструють коледж, беруть усі дозволи, орендують підвал і завозять до Канади сотні земляків, начебто, наприклад, для того, щоб вони опанували професію перукаря. В Канаду