Софія Чар - Кляте фентезі, Софія Чар

«Засни, легіню! Зодягнемо тебе в срібні шати, полишиш тривоги. Будемо тобі жонами та сестрами, подругами. Засни, будеш нам чоловіком та братом…»

Не сила навіть вдихнути глибоко повітря, Зоряна застигла. Вона чула та одночасно не розуміла, як чує ті слова, бо то був не звук. Слова зароджувалися десь в глибині свідомості, прописувалися в думках памороззю. Чужі слова, багатоголосий мелодійний говір, який звучав геть не для неї. Вона була лише випадковим та небажаним свідком, стороннім спостерігачем за гранню подій.

Северин встиг піднятися на ноги та обернувся до темряви, де текла снігова завіса.

– Ні жони, ні сестри, ні подруги мені не треба, я кликав та чекав рідну кров до рідної крові.

Слова чоловіка, спокійні та чіткі неначе вбили гвіздок в прозоре льодове скло. Сонне марево тріснуло та Зоря зітхнула трохи голосніше. Напруга нікуди не ділася, але потойбічні обійми холоду відступили. Вона відчула своє тіло та навіть змогла повільно стиснути пальці, хоча мелодія колискової не затихала. Навпаки, вона ставала все ближчою та ближчою…

Що сталося Зоряна не відразу зрозуміла. Просто в якусь мить від снігового серпанку відділилася хмаринка, та ось вона повела плечима, скинула срібноволосу голову, ярко спалахнули холодною синню неживі застиглі очі на білому обличчі жінки.

Щось в її рисах здалося невиразно знайомим, зрозуміти звідки Зоря не встигла. Северин раптом опустився на одне коліно. Що саме він робив дівчина не бачила, тільки помітила як ворухнулися його плечі, та раптом здригнулася химерна гостя. Повільно кліпнула синіми очима, наче прокидаючись зі сну.

– Кров до крові, снігові панни, плачу за це ціну.

Слова Северина прозвучали трохи глухо, та можливо це тільки здалося Зорі, котра все більш напружено вдивлялася в несподівану гостю. Звичайно, людина двадцять першого сторіччя ніколи не бачила живих мерців, та зараз виразно розуміла дещо. Ця чарівна жінка в білій зі сріблом сукні не жива. Й від того тіло, яке встигло трохи розслабитися, знову заціпеніло.

Тим часом гостя повільно опустила погляд до все ще схиленої голови Северина та раптом блякло посміхнулася. Тонкі долоні повільно піднялися, щоб з невимовною ніжністю торкнутися волосся чоловіка.

– Сину…

Заціпеніння страху витіснило заціпеніння подиву.

– Матінко.

Северин не став зриватися з місця, або ловити матір в обійми, та в короткому слові прозвучало стільки невимовної журби, що перехоплювало подих. Він навіть не підвівся, лише підняв голову, дозволяючи білим рукам жінки торкатися свого обличчя так довірливо та відкрито, неначе це був не він. Не той відсторонений, холодний Северин, до котрого здавалося взагалі ніякі ніжності не липнуть.

Сумна посмішка жінки стала трохи теплішою.

– Як ти виріс, мій хлопчику. Минулого разу ти кликав мене ще юнаком, а ось вже я бачу чоловіка, схожого на батька…

Жінка певно хотіла сказати ще багато чого, але щось змусило її спохмурніти. Високе біле чоло прорізала одна зморшка та вона гірко похитала головою.

– Ти влаштував славне частування, та все ж вони не одні. Вовкулаки та дурень, що їх створив вам вже не завадять, та в нього чорна, погана кров. Погана голова. Сину, бережи себе, за тобою йде біда.

– Вона й чекає мене. Я буду обережний та вартий нашого славного імені.

Цього разу слова чоловіка пролунали вже виразно глухо, наче йому було тяжко говорити. Певно це помітила й жінка. Сумно посміхнувшись, вона схилилася, щоб поцілувати сина в лоб.

– Нехай доля буде милостива до тебе, дитино.

Останні слова пролунали з шелестом вітру, несподіваний порив якого налетів на світлу фігуру та просто розсипав її сніговим вихором, котрий осів срібною крихтою на плечах та волоссі Северина.

Тієї ж мить звуки колискової почали стихати. Наче схаменувшись, полум’я сердито випросталося та затанцювало на полінцях. Атмосфера потойбічного жаху повільно потекла назад, втягуючись в чорноту ночі, наче мацаки хтонічної тварюки.

Стрепенувшись, Зоря нарешті відчула, що може рухатися та не витримала й сіла на місці. Звичайно роздягатися для ночівлі ніхто не став, тому вибратися зі своєрідного ліжка проблемою не стало й дуже вчасно. З чоловіком щось було не так. Осі він спробував піднятися та його повело в сторону так, що втримався лише чудом. На наступній спробі не впасти йому допомогла лише Зоря, котра все ж підперла його зліва.

– Ви не будете проти допомоги? – заради ввічливості поцікавилася вона.

Одночасно погляд Зорі ковзнув до снігу. Там виразно виднівся відбиток долоні чоловіка, червоний від крові.

– Не ризикну відмовлятися.

В голосі чоловіка почулася посмішка. Втім, коли йому все ж вдалося піднятися, було вже не до сміху. Северина сильно хитало та три кроки до вогню далися йому ціною неймовірних зусиль.

– Я б все одно вас не полишила, так що не бійтеся, – всадивши врешті-решт чоловіка, засапано помітила Зоря та трохи здивовано роззирнулася.

Добре Симона, виморена дорогою, не перевертень, але й чоловіки не прокинулися. Вовк навіть вухом не повів, хоча вони з Северином не особливо стишували голосів.

– Вони не прокинуться до світанку, це магія снігової панни, – хрипко промовив Северин та глибоко вдихнув. – Там моя сумка у вас в ногах, принеси. Будь ласка.

Останні слова він промовив уже поквапом, наче згадавши про гарні манери.

Зоряна у відповідь тільки тихо пирхнула. Подивіться лишень, які виховані!

Говорити, втім, нічого не стала. Здавалося неправильно зараз іронізувати, коли перед очима ще стояла картина, котру вона не мала б бачити. Надто вона була сімейна. І надто особиста.

На перевірку принести сумку не вдалося. Чим чоловік напхав її уявити було складно, але Зорі здалося, що він з собою в дорогу спакував всю хату. Ойкнувши, ледь не завалившись вперед, дівчина тихо вилаялась та поволокла її до господаря.

– Ви весь зимівник вирішили з собою взяти? – все ж не стрималася та обурилася Зоря й поправила хустку, котра встигла сповзти на носа.