Софія Чар - Кляте фентезі, Софія Чар

– Ви щось спитати хотіли?

Не піднімаючи голови від куреня з гілок, поцікавився він, запалюючи крихітних тремтливий вогник.

– Симона дещо розповіла про ці місця, але мені здається, що то не все, – переступивши з ноги на ногу, Зоря стягнула шарф. – І ще мені здається, що ви чомусь нам крутите вуха. Це не тому, що я кидаю вам докір, просто щоб ви розуміли, що ми не зовсім дурні.

Любомир, котрий поруч ламав найближчу повалену гілку на дрова, стиха кашлянув. Вочевидь так з паном Северином зазвичай не розмовляли, та Зоря тільки міцно стиснула губи. Вона ні в чому не перейшла кордонів, щоб їй було за щось соромно.

Що подумав сам Северин залишалося загадкою. Зосереджений на полум’ї, він не відволікався допоки руді язички не затанцювали вже більш впевнено охоплюючи деревину. Відступаючи після перших двох куштувань на третє-четверте руда звірина все ж переходила на вологі гілочки, жадібно облизуючи підношення.

Не піднімаючись на ноги, він підвів погляд до Зорі. В бурштинових очах танцювали відблиски полум’я, котре робило його ще більше схожим на скульптуру зі снігу.

– Справа в голубах. Інша їх назва криваві голуби. Це дійсно красиві пташки, але повади в них воронячі. Їх манить мертвечина, тому іноді кажуть, що вони носять на своїх крилах смерть.

Некваплива розповідь майже не здивувала Зорю. Повільно зітхнувши, дівчина тільки підняла погляд до небес. Небеса відповіли лапатою пушинкою снігу, котра прорвалася через переплетіння чорного голого гілля та ляпнула на лоба.

– А з їжею що не так? – приречено поцікавилася вона.

Обтрусивши руки, Северин врешті решт піднявся на ноги та повернувся в сторону, звідки почувся тріск. Симона з Волелюбом поверталися.

– А їжа то трата часу.

Цього разу чоловікові все ж вдалося не тільки здивувати, а й обурити дівчину. Спохмурнівши, Зоря стряхнула шарф та блиснула на нього синіми очима.

– Я зараз скажу щось, що може бути недоречним та образливим, але не стримаюся. Я шалено співчуваю вашій жінці!

Цього разу Любомир не кашляв. Чоловік так і завмер, не ризикуючи ні ламати гілку, яку взяв до рук, ні відпустити. Вочевидь, він не так добре знав пана Северина, щоб передбачити, як чоловік на це відреагує. Хай би там як, але кров у перевертнів була гарячою й на деякі образи вони реагували куди яскравіше, ніж люди.

Втім, рід Зоря не дарма виділявся навіть серед свого ж народу.

– Нареченій. І я також їй співчуваю, – спокійно відповів він та направився на зустріч Волелюбу, щоб допомогти йому донести гілки та облаштувати місця для сну під ошелешеним поглядом Зорі.

Вона вже зрозуміла, що пан Северин вміє жартувати… Але його почуття гумору не припиняло заганяти в кут.

Протяжний звук пробрався до сну, вгвинтився в нього вібрацією низького стогону, від якого ледь не підкинуло на місці. Розплющивши очі, Зоря хотіла було різко сісти, але так і не змогла поворухнутися.

Скільки часу пройшло з того моменту, як вони з Симоною вклалися дівчина не розуміла. Заснула вона швидко. Від тепла подруги, котра облаштувалася за спиною та втоми скоро зморило. Вочевидь пройшло немало часу, адже вкластися встигли й Любомир з Волелюбом, навіть сіра хутряна громада звернулася в компактний клубочок в ногах дівчат. Не спав тільки Северин.

Зсутуливши плечі, чоловік сидів біля вогню, повільно надламуючи тонку гілку та шматочок за шматочком кидав деревину до полум’я. Дивний звук не повторився, Зоря навіть встигла подумати, що він їй просто почувся, та задрімати знову не вдалося. Щось в картинці, яку вона бачила було дивним, неприродним. Що саме напівсонна свідомість зрозуміла тільки коли нічну тишу знову пронизала вібрація низького звук завивання.

Йшов сніг. Густо сипали лапаті клаптики, неначе хтось трусонув з сосни подушку, набиту білим гусячим пір’ям. Він змазував картинку, розмивав навіть контури найближчих дерев. Але Северина Зоря бачила виразно. Наче зачарований, сніг оминав коло, осяяне світлом полум’я, в яке чоловік подовжував один за одним кидати надламані шматки гілки.

Спокійно, розмірено, неначе його зовсім не хвилював моторошний звук, котрий пробирав до костей. Звук, який невблаганно наближався.

Відчуваючи, як тіло закам’яніло, Зоря широко розкрила очі. Треба було вскочити, треба було щось зробити, але дівчина зрозуміла, що не може навіть поворухнутися. Тільки лежати та як заворожено дивитися на пальці, котрі повільно ламають гілочку так, неначе в цьому крився їх порятунок.

Моторошний звук повторився, на нього відгукнулися ще три коротких відгуки, котрі нагадували гучний розпачливий плач, який наближався. Вже було чутно, як тріснула гілка під чиїмось кроком і темрява, котра оповила їх маленьку стоянку вже не здавалася оксамитово-загадковою. Вона ховала в собі біду. Біду, котра вже взяла слід.

Пальці Северина навіть не здригнулися. Вони продовжували спокійно рухатися. Він не підняв голови, не повернувся до моторошного звуку. Навіть не кинувся будити супутників та на якусь жахливу мить Зорі здалося, що все те чує лише вона.

І краще б воно дійсно було так, бо за виттям прийшла Пісня. Тиха та мелодійна колискова без слів, від якої кров в жилах перетворилася на кригу. Якщо до цього Зоря ще могла б кинутися до чоловіка, зараз руки та ноги наче примерзли до місця.

Ніжна мелодія пливла в повітря і здавалося, що від неї дзвенить навіть повітря і срібно переливаються сніжинки за колом світла. Вона оповивала, проникала в душу.

«Спи, спи, спи-и-и…»

То були не слова, вони народжувалися у свідомості, огортали її, змушували повіки опускатися. Раз за разом кліпати було все важче і коли в черговий раз Зоря змусила себе все ж підняти неслухняні повіки, закрити очі вже не змогла.

Останній шматок гілочки жадібно поглинув вогонь, сито пирхнув яскравими іскрами та наче принишк. Немов звірина, по хутру якої господар провів долонею, заспокоївши. Принишк, стискаючи контур світла до маленького п’ятачка, за яким починалися примарні сутінки.