Софія Чар - Кляте фентезі, Софія Чар

Розділ 11. Невістка роду Зоря

Їхати верхи при доволі крутому для коней спускові було дурним ризиком, тому вже скоро подорож продовжилася для мандрівників на двох. Для Зорі на чотирьох, коли час від часу під ногу потрапляв якийсь особливо злостивий корінь чи гілка.

Кепське передчуття не обмануло дівчину. Голубині пагорби перетнути по прямій могли хіба що голуби. За однією балкою білосніжний покрив неначе зім’яла рука невидимого велетня. Пухкий сніг трохи згладжував перепади висот, але від того йти виявилося тільки важче. Сніг інколи піднімався вище коліна й вже до обіду сил не стало вже в обох дівчат.

Чоловіки трималися значно краще, їм, здавалося, подорож взагалі не завдає незручності, від чого дивитися на них було все прикріше. При чому як Зорі, незвичній для таких подорожей, так і для Симони, котра в яких тільки пригодах не встигла побувати за час навчання та дружби з найбільшими бешкетниками Фарги.

Саме тому триматися далі довелося виключно на впертості. Коли ж Северин схаменувся та запропонував їм допомогу, Симона велично відмовилася. До великої прикрості Зорі, котра такою гордою не була та не відмовилася б від підмоги. Втім, йти проти слова подруги було вже якось соромно, тому довелося зітхнути та продовжити плестися стежкою, пробитою власне перевертнями.

Впертості вистачило ще на деякий час, та коли з низького сірого неба почало сипати ще рідким, але пухким сніговим пір’ям, Зоря все ж не витримала. Ні, вона не бунтувала, просто спіткнувшись в черговий раз, гепнулася носом вниз.

– Гей, ти жива? – занепокоєно вигукнула Симона, схилившись, щоб потрясти її за плече.

– Ні. Вмерла. Закопуйте.

В’яло сіпнувши ногою, Зоряна піднялась на ліктях та похмуро поглянула на Волелюба, котрий якраз озирнувся до них.

– Нам довго ще?

Гмикнувши, чоловік покачав головою та похрустів снігом назад до них, щоб підняти дівчину на ноги. Останні в ту ж хвилину почали підкошуватися, але жорстокий вовк лише тихо розсміявся.

– Трохи ще залишилося, не хвилюйся. Зараз зробимо невеликий гак, там дерева густіше ростуть. Наламаємо гілок та облаштуємо королівську постіль.

– І нагодуєте? – не поспішаючи веселіти, зацікавилася Зоряна.

До того, що їй доведеться не тільки брести бог знає скільки вона морально приготувалася, а ось до того, що її ще й голодом будуть морити – ні.

– І нагодують, і зігріють. Зараз краще без зайвих запахів. Не будемо привертати увагу.

Це промовив вже Любомир, на якого дівчина глянула з неприкритим скептицизмом. Тобто аромати коней, вовків та іншого уваги не привернуть, а ось запах хліба – обов’язково. Говорити це вона не стала, лише стиснула губи та з тихим стогоном повела плечима в спробі стряхнути втому.

– Я вас ненавиджу, панове, – замість цього похмуро кинула вона та взяла під руку подругу.

Та невдоволено зморщила носа та стиснула руку подруги. Не те щоб вона вважала, що Зоря її підтримає, але чотири втомлені ноги були більш вірними опорами, ніж дві. Принаймні, поки вони йдуть та не затинаються. На жаль, вже скоро затинатися довелося доволі часто. Дерева, як і казав Волелюб, росли тут частіше, а разом з тим, частіше зустрічалися й гілки, які під снігом те й робили, що потрапляли під ноги. Знову спіткнувшись, Симона чхнула та різким жестом тряхнула головою.

– Я багато читала про вовкулак, та ніде не чула, щоб їх увагу міг привернути запах їжі, – все ж не витримала та неголосно звернулася до подруги чарівниця.

– Тоді нам крутять вуха, – флегматично відповіла Зоряна, кинувши швидкий погляд вперед.

Чоловіки обертатися не спішили, хоча точно чули розмову. Втім, може й не чули. Северин якраз розмовляв з Любомиром, допоки Волелюб вирвався кудись вперед. Його висока постать зникла десь між деревами, звідки вже скоро почувся мелодичний пересвист якоїсь птахи.

Звук геть незнайомий для Зорі, але Симона раптом стрепенулася.

– О, я згадала, що це за місце!

Підозріло кинувши на неї погляд, дівчина трохи відсторонилася. Ентузіазм в голосі подруги викликав геть невтішні думки. Зазвичай з таким ось палким поглядом вона розповідала про якусь страшну історію, котру десь прочитала чи почула.

– І кого тут вбили чи з’їли? – приречено запитала Зоряна.

– Га? – здивовано кинувши погляд на подругу, Симона тільки пирхнула та подалася до неї, щоб знову піймати під руку.

На щастя дерева, росли не настільки часто, щоб довелося проламуватися через хащі. Рідкі чагарники можна було не рахувати, їх не було проблемою оминути не розтягуючись змійкою.

– Нікого не вбили. Просто тут особливо часто зустрічаються червоні голуби. Взагалі дуже красиві такі пташки, білі з червоною смужкою на шиї та плямкою на грудях. Дуже полохливі створіння, їх майже неможливо побачити, якщо вони того не хочуть.

Розповідь виглядала обурливо мирно, що тільки посилило підозри Зоряни. Ні, не могло все бути настільки просто! Втім подруга продовжувати не стала, а перепитувати Зоря не схотіла. Наступний пташиний пересвист почувся вже зовсім поруч, та птаха, котра його видавала, вже точно не була голубкою. Хіба що побитим життям старим голубом, котрий посміхнувся та підморгнув дівчатам.

– Все, привал. Зараз вас нагодуємо та вкладемо спатки, – тоном дбайливої матінки промовив Волелюб.

– Ось з останнім вже якось самі впораємося, – пирхнула Симона.

Звідки в чарівниці знову взялися сили можна було тільки гадати. Можливо відкрилося третє дихання, можливо надихнула близькість вечері, а можливо вона навчилася черпати сили з химерних історій. Зорі тільки й залишилося, що здивовано спостерігати, як вона нав’язалася Волелюбу в компанію, щоб наламати гілок для облаштування ночівлі та розведення вогню. Останнім зайнявся Северин. Чоловік взагалі відчував особливу любов до полум’я, наче відігрівався біля нього. Вчора, та й ось сьогодні розведення багаття він брав на себе.

Тупцюючись неподалік чоловіка, Зоряна криво посміхнулася, стримуючи жарт про Снігуроньку та тепло. Замість цього вона покусала губу та протупцювала круг навколо Северина.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍