Софія Чар - Кляте фентезі, Софія Чар

Відповідь змусила Зорю зморщити носа та трохи напружитися. Відповідь їй не сподобалася.

– Ми немічні чи істеричні? Якщо на мене може впасти зубаста тварюка, котра жадає зжерти мою печінку, я бажала б знати. Симону пригода тільки порадує, а я бодай уявляла б до чого бути готовій.

– Вас би те заспокоїло?

Єдине, що дійсно заспокоїло б її – білет додому. Назад до мирного, спокійного життя, де єдиний, хто може тебе вкусити то міфічний сірий вовчок. Смикнувши плечем, Зоря стиснула губи, вглядаючись в горизонт. У світанковій похмурій сірості було складно розрізнити, що вона бачить. Здається вони наближалися до якогось рідкого ліска.

– Трохи, – все ж відповіла вона. – Відомого, навіть жахливого, боїшся менше ніж невідомого.

Зізнаватися, що вивела це правило після того, як дізналася, що привидів в будинку її знайомого немає, зате є сомнамбула, Зоря не збиралася. Буденна ситуація певно не мала ніякого порівняння з тим, з чим вона зустрілася, але їй все ще до біса хотілося знати, куди вона влізла.

Втім цього разу відповідь довелося чекати. Северин спершу лише задумливо гмикнув, на чому діалог й закінчився.

Бажання знову заговорити, або смикнути чоловіка довелося задавити. Для цього Зоря навіть закусила губу та обхопила себе руками. Що ото за крижина!

Тим часом світанок вступав у свої права. Нерішучі, сірі та нудні, вони більше засмучували, ніж надихали. Білий пейзаж встигнув порядком набриднути ще за вчорашній день, тому чорну смугу, що поступово розросталася в окремі рідкі деревця Зоря зустріла з цікавістю. Хоч якесь різноманіття. Втім, вже скоро дівчина відчула смутну тривогу.

Щось їй не подобалося в цих деревцях і чим ближче вони ставали, тим більше втрачали привабливість. Остаточно ж вона розвіялася, коли зір нарешті дозволив дівчині поки ще не певно, але роздивитися круте пониження, котре починалося за деревами.

З недовірою насупившись, Зоря подалася трохи вперед, але остання надія вже скоро розбилася об сувору реальність.

– А ось і Голубині пагорби…

В голосі Волелюба не відчувалося навіть найменшого натхнення, що цілком розділяла Зоря. Пагорби починалися з крутого спуску. Де-не-де порослі деревами та чагарниками вони більше нагадували балку, якою власне й були. І не одну балку!

– Северине…

Слова, які готові були зірватися буквально взірвали голову:

«Ви сказилися, щоб вам цвіллю порости! Вирішив звернути шию – вперед, на біса нас тягнеш, ми ще так не нагрішили!»

Ще було декілька визначень розумових здібностей чоловіка, але дівчина повільно вдихнула повітря. Нічого такого вона сказати не могла. Хоча як же сильно хотілося.

– Нам дійсно туди?

Широкий виразний жест залишився поза увагою. Повернувшись в сідлі, чоловік озирнувся назад. Замість нього відповів Волелюб. Трохи втомлено посміхнувшись, він поблажливо погладив по голові не менш збентежену від подруги Симону.

– Дівчата, не переймайтеся. Пан знає, що робить. Він взяв за вас відповідальність. Можете бути спокійні.

Скривившись під шарфом, Зоря кинула швидкий погляд на подругу. Та трохи невдоволено зморщила носа, але її погляд… Зоря чудово пам’ятала цю іскру, котра розгоралася перед кожною пригодою дитинства. Подруга напевно вже передчуває щось цікаве.

«Господи, я потрапила до божевільні!»

Зоря приречено заплющила очі.